Я одружена вже 4 роки, є трирічна дочка. З чоловіком стосунки останній рік дуже напружені. Коли з’явилася наша дочка, у нього переклинило щось у голові і він почав гуляти, пити, залишати мене одну з дитиною на руках, не ночувати вдома, але завжди нас фінансово утримував, працював.

Наприклад, міг піти в загул на тиждень (він працює далекобійником) міг виїхати в рейс на 4 дні, приїхати на 3 дні вихідних, поцілувати мене та поїхати у невідомому напрямку.

Потім він почав сильно пити, я його забирала від таких самих друзів, було стільки скандалів, і до рукоприкладства доходило, було все. І одного разу я вигнала його, здала свою квартиру, поїхала в інший район, зняла квартиру собі і доньці, ні слова йому не сказавши, звичайно, але через 2 тижні він прийшов, почав просити вибачення, і сказав, що виправиться.

Пройшло вже 2 місяці і так стало краще, він удома, зі мною та донькою. Я не скажу, що він погана людина, він добрий, щедрий, чуйний. Я не знаю, може бути, ми переростемо цей період, як не дивно я відчуваю його любов до себе та дитини.

Ми молода сім’я мені – 26 йому 27 років. Суть у тому, що я дізналася, що чекаю дитину, термін маленький, він щасливий, каже: «давай, я тебе не скривджу і все буде добре».

З грошима все гаразд, з житлом теж, але мені так прикро за все, що він робив – гуляв, залишав мене одну з дитиною, а потім приходив і в ноги падав начебто так і треба.

І я зараз у якійсь прострації знаходжусь, я начебто й хочу другу дитину, і водночас боюся, повторення цього пекла. Я не прошу поради залишати дитину мені чи ні, я люблю його по-справжньому, але і себе я люблю теж. Я ображаю себе.

КІНЕЦЬ.