З колишнім чоловіком навчалися в одному класі, почали дружити із 14 років. Ми дуже любили одне одного, мріяли навіть одружитися одразу після школи, але батьки мене відмовили.

Спочатку навчання, а потім заміж поставили такі умови. Тільки зараз, залишившись одна в 42 роки, я розумію, як вони мали рацію.

Після закінчення вузів одружилися і почалося щасливе сімейне життя. Чоловік відкрив своє невелике кафе, я працювала у банку.

Все було чудово, тільки у нас не було дітей. З кожним роком чоловік ставав похмурішим, рідко бував удома. На той момент він уже мав свій ресторан і цим він пояснював свою зайнятість.

Я ревнувала його, часто плакала, але приховувала це від нього. Так прожили 14 років. Потім я дізналася, що його коханкою стала дівчина, яка працює у ресторані офіціанткою.

Вона молодша за нього і має дитину, причому, дитина з’явилася без чоловіка. Сама із багатодітної родини.

Він підвозить її додому, часто лишається на всю ніч. Раніше вона жила з матір’ю, вітчимом та трьома молодшими братами, поки мій чоловік не купив їй окрему квартиру.

Ми розійшлися. Він одружився з тією дівчиною. Виховує чужу дитину, і чекають на спільну.

А я одна і не можу змиритися зі зрадою та самотністю. Не можу зрозуміти, чому для нього так важливо було мати дитину, адже багато пар живуть без дітей і нічого.

Вони витрачають гроші на себе. Але ж чоловік чомусь не може жити без дітей!

КІНЕЦЬ.