– А будинок батьків ділити не будемо! Він мій! – Михайло підвівся. Стиснувши кулаки, він сперся ними на стіл і навис над сестрами та братом. – Сперечатись будете?

Відповіддю йому стала тиша. Усі троє дивилися на нього якось дивно.

– Мишко. Ти чого? – перший голос подала, звичайно ж, Сашка.

Вона взагалі ніколи нічого не боялася. Вогонь-дівчина, як батько казав. Завжди попереду хлопчаків.

Ольга повна протилежність. Зайвого слова не почуєш з неї. Скине блакитні, прозорі як вода в струмку, що тече за батьківським будинком, материні очі, і мовчить. Думає. Поки що все не осмислить – так і мовчатиме. Натомість потім скаже. Та так, що всі затихнуть.

Вона хоч і молодша за Михайла, а її більше слухають. Прикро… Все ж таки він старший брат та й чоловік. А останнє слово завжди за сестрою залишається.

Ось і зараз вона Сашу за руку взяла та посадила на місце. Не час…

– Кажи, Мишко.

Голос тихий, як у мами. Її Михайло вже й не пам’ятав майже. Тільки голос та очі в пам’яті й залишились. А ще руки. Жорсткі, натруджені, але такі теплі, що, здавалося, обігріють і без вогню, варто лише торкнутися їх.

У Ольги руки інші. М’які, доглянуті. Як же. Не в селі тепер мешкає. В місті. Працює бухгалтером. Чистенька вся така. Мама свого часу мало не закопалася в землю, щоб її на навчання відправити. Тяжко було.

Сашка маленька зовсім, батька тільки-но не стало. Виживали. А тут захотіла в інститут. І ні до чого було! Вийшла б заміж тут, у селі, чим погано? Так само дітей народжувала б. Та ще, може, й краще все склалося б. А так у Ольги один син та й усе.

Навіть у Сашка і то вже двоє. На третього він чекає. Хоча їй уже чого не народжувати? Чоловік – скеля! Ферма своя, землі – ні оминути, ні об’їхати. Господарський чоловік, годі й казати. Знає свою справу. Он, сидить у кутку, насупився. Не підтримує, значить. А й Бог із ним!

Головне, що він, Михайло, знає – все вірно. Він старший син і батьковий дім – його. А решта… Так, що вони… Усі влаштовані давно. І Ольга, і Сашко, і навіть Іван. Ольга його до міста забрала одразу після армії. Вивчила. Матері заборонила спину ламати. Борги віддавала. Сама так вирішила. Звісно, ​​те, що брата на ноги поставила – молодець! Але ж це не означає, що тепер їй усі повинні?

Іван у місті зачепився. Справу свою відкрив. Квартиру в іпотеку взяв. Нехай маленька, але ж своя. Одружився рік тому. Дівчата на його весіллі всі підбори зламали, так танцювали. Люблять його. І мати любила.

Набагато більше, ніж старшого сина. Хіба так можна? Щоб одну дитину більше, ніж іншу? Правильно все-таки Настя каже, всі у них у сімʼї комір-навиворіт. Молодші командують як хочуть, а старший збоку причіпка.

Та нічого! Тепер він їм покаже, хто в хаті господар!

– І нема чого тут розмови вести! Я все сказав! – Михайло глянув на дружину, яка сиділа в кутку, намагаючись здаватися непомітною.

Зовсім замордували її. Вічно їм все негаразд! То Ольга чіпляється, то Сашка шкодує. Добре, що Іван мовчить. Він взагалі Настю не любить чомусь. Шаркається від неї як чорт від ладану.

Ось і зараз спідлоба глянув і відвернувся. Що за кішка між ними пробігла? Хоча… Воно й зрозуміло. Ванька завжди був під крилом ОЛІ. Як вона скаже, так він і думатиме. А Оля, даремно, що розумна, а серця не вистачає. Ні щоб братові вказати на те, що з ріднею так не роблять. Так мовчить! І навіть начебто підтримує його. Он, за руку взяла і щось шепоче, заспокоює.

Ольга й справді щось шепнула на вухо Іванові, а потім піднялася з-за столу. Встала, спіймавши погляд Михайла і так спокійно видала:

– Як скажеш.

А потім провела долонями по стільниці, наче прощаючись із старим другом, і вийшла з кімнати. А за нею потяглися й інші. Іван, не дивлячись на Настю, затримався на хвилину, стиснув братове плече і пішов слідом за сестрами.

А Михайло так і завмер. Він зовсім іншого чекав. Скандалу, сліз, закидів… Та чого завгодно, тільки не ось цієї крижаної відповіді.

Руки зрадливо здригнулися, і Михайло сів на своє місце, все ще намагаючись зрозуміти, що зараз сталося.

Стіл знайомо рипнув, беручи на себе його долоні. Скільки разів Михайло так сідав на місце батька, яке перейшло до нього по праву? Нині й не згадати. Стіл цей, міцний, великий, батько сам зробив, коли вони з матір’ю тільки-но перебралися в цей будинок.

Стіл вийшов гарний. Круглий, великий, стояв посеред кімнати, займаючи її майже цілком. І якось одразу розподілилися місця. Матері – біля дверей на кухню. І правильно. Подати, принести що зручно. Батька – напроти, біля великого буфету. Місце глави сім’ї. Михайло пам’ятав, як батько після обіду, не встаючи зі свого стільця з високою спинкою, простягав руку і відчиняв різьблені дверцята, за якими завжди стояла вазочка з цукерками.

І хоча цукерки брати матір ніколи не забороняла, цей момент був чомусь особливим.

Михайло повернув голову і витріщився на порожню стіну. Насті буфет ніколи не подобався. Вона нила доти, доки Сашка не приїхала і не забрала його до свого дому.

– Не хочу, щоб ви його викинули!

Це було навіть трохи дивно. Адже їй із цього буфета жодної цукерки з рук батька так і не дісталося.

Ольга те, що сестра забрала буфет, схвалила. Вона й сама була б рада, але в її квартирі, невеликій, двокімнатній, просто не було місця для таких громіздких меблів. Тепер вона приїжджала до сестри і довго стояла біля буфета, водячи пальцем по різьблених завиточках і думаючи про щось своє.

Звідки Михайлу було знати, що сестра думала про батька? Він її ніколи не питав, чим дихає, чим живе. Тримав обличчя. Сама все розповідати має. Він же старший!

А Ольга не поспішала ділитися з братом своїми думками. З сестрою молодшою ​​чи з Ванею – запросто. Вона добре пам’ятає батька, а їм цієї пам’яті майже не дісталося. Михайла не допитаєшся щось розповісти.

А Ольга дуже добре пам’ятала, як батько підхоплював її, маленьку, садив навколішки і показував пальцем на дверцята буфета.

Ольга вела машину мовчки. Усім і так тяжко. Он Сашка навіть до чоловіка в машину не сіла. Чмокнула в щоку, щось шепнула і з сестрою пов’язалася. Сидить тепер поряд, пихкає. Чи то від досади, чи то…

– Сашка, погано тобі?

– Ні!

Голос сердитий, отже, сердиться. Нічого! Це зрозуміло. У Ольги теж на душі зараз така завірюха мете, що дай їй волю – тепла і чекати не доведеться. Хіба це справа? Мама завжди казала, що вона має бути теплою як піч.

– Ти, Олька, серце сім’ї. До тебе всі потягнуться, коли мене не стане.

– Мама!

– Не сперечайся зі мною, слухай! І запам’ятай! Я маю бути впевнена, що молодші не залишаться одні в цьому житті. Куди ще їм притулитися, якщо не до тебе? Зумієш зберегти мир та лад у сім’ї – буде й тобі опора. Якщо вчепитеся, схопитеся один за одного – ніякі біди вам не страшні будуть.

Ти, Олька, завжди була розумною. Все розумієш. Бачиш, як Мишко убік дивиться. Не знаю, де ми його з батьком упустили. Начебто й любили так само, як і вас, а він все думає, що по-іншому. І ніяк не збагнути не може, що ж і справді він наодинці. Старшенький! Первінець…

Про що мама говорила, Ольга зрозуміла, коли її власний син на світ з’явився. Надихатися ним не могла. Як інакше?

Ось і Ваня скоро це зрозуміє. Теж батьком стане вперше. Олена з ними тому й не поїхала, що лежить на збереженні. Негаразд там щось, загроза є. Іван місця собі не знаходить. Звевся весь.

Ось і зараз Сашка хоч і сердиться, а сама розвернулася на сидіння, нашарила руку брата і вхопилася за неї. Заспокоює.

– Видихніть обидвож!

Ольги голос зараз як мамин – не відрізниш. Дивна річ, адже мріяла про це, копіювала її, коли була маленькою. Щоб так само ласкаво, ніжно, але твердо там, де треба. А не виходило. Бувало, стане Ольга перед дзеркалом і говорить, говорить. А потім мама у кімнату зайде і нічого не скаже. Посміхнеться лише…

Саме прийшло, коли мами не стало… І інтонація, і твердість. От і зараз вистачило, щоб Саша видихнула, а Іван голову підняв.

– Що ви? Образа взяла? Воно й зрозуміло. Погано Мишко вчиняє. Не по-людськи. Але від цього він нам братом не перестане бути, ясно? Хоче будинок – хай забирає. Я вам так скажу – нічого він поки що не зрозумів.

– Чого ж він не зрозумів? – Іван уперше за вечір подав голос, і Ольга трохи розслабилася. Добре…

– А того, Ваня, що будинок – це не тільки стіни. Не ділянка, не сад, не паркан з хвірткою. Це ми! Ось посидить він зараз у порожніх стінах, подумає і може щось зрозуміє для себе. Усі ми знаємо, звідки ноги ростуть. Ну то й що ж? Дозволити отак його від сім’ї відвадити?

– І що нам робити, Оля? – Сашка завозилася, влаштовуючись зручніше.

– А нічого.

– Як це? – Олександра здивовано глянула на старшу сестру. – Чому? Це і наш будинок теж!

– А як же! Наш.

– Тоді чому ти так легко відмовилася від нього?

– А я не від нього відмовилася. Від сварки. Що було б, якби я зараз чоловікові зателефонувала і сказала, що ми підемо до суду? Що б мені Антон сказав як юрист? Що у Михайла шансів – нуль. А він цього не розуміє. Думає, що згідно із законом буде так само, як він сказав. Я точно знаю, що ми всі спадкоємці. І ділили б ми цей будинок, перелаявшись у пух і порох. Та тільки кому від цього весело б та добре було?

– Насті …

Іван буркнув це так тихо, що сестри ледь почули.

– Вань, що вона тобі зробила? Я бачу, ти сам не свій. Скажи вже. Не тримай у собі, не треба.

Іван мовчав, відвернувшись до вікна і дивлячись на дерева, що пролітали повз уздовж дороги. Стрункі сосни миготіли мимо, але ні-ні, та й траплялася якась кривулька. І Іван думав про те, що й люди ось такі самі. Хтось прямо стоїть, а хтось зігнеться, викрутиться під своєю ношею і навіть глянути на нього прямо не виходить. Відведеш очі, шкодуючи.

Отак і він на брата тепер дивиться. Настя, звичайно, Михайла дружина, але спілкуватися з нею по-людськи зовсім не виходить. Дивна вона. Ніби ось нічого й не сказала сьогодні особливо, а серце тепер ниє та гірчить на душі. Адже всього лише вона запитала:

– Що, Олені твоїй так погано, раз у лікарню поклали? Ох, Ваня, хвору дитину піднімати не такі, як у тебе жили мати треба… Тут стільки сил знадобиться…

Адже їй ніхто не сказав, що у малюка не все гаразд. Лікарі і самі поки що ні в чому не впевнені. от і виходить, що ніби й страшного нічого немає, а серце все одно ниє, ниє… І показати нікому, крім сестер, не можна, про що душа болить. Олена одразу паніку підніме. Їй лікарі нічого не говорять. Кажуть, що нема чого раніше тривогу бити. Спокій потрібний.

Ольга, зітхнувши, звернула з траси та зупинила машину на заправці.

– Ану, пішли!

– Куди це? – Саша відстебнула ремінь та витягла ноги. – Що ж! Мені не завадить розім’ятися.

– Каву вип’ємо і поговоримо спокійно. Поки поруч нікого.

Ольга складала з серветки літачок, акуратно проводячи нігтем по граням, коли Іван все-таки наважився:

– Оль, а якщо… Ну, раптом… Дитина і справді хвориою народиться?

Останню фразу Іван випалив, не дивлячись на сестер і вчепившись у Сашкину руку.

Теплі пальці сестри стиснули його руку у відповідь.

Ольга дивилася на нього дивно.

– Ти чого це бабкою-клікушею зробився? Зайнятися більше нема чим? У тебе дитяча ще не готова, а Олену виписують за два дні.

– Правда? Звідки ти знаєш?

– Дзвонила, перед тим, як до Михайла їхати. Лікарі сказали, що можна поки що вдома побути. Краще їй. Ото вона додому приїде і що? Фарбами дихатиме?

– Я завтра все закінчу, Оля. Не сварися!

– Я ще навіть не починала. Вань, ось ти начебто дорослий мужик уже. Автосервіс свій, працівників більше десятка. Адже справляєшся. Та не просто аби як, а добре справляєшся. Я звіт твій за кілька днів здавати піду і мені не соромно. Брат у мене – молодець! А ось сьогодні прямо хочеться тобі по лобі дати гарненько.

– Оля … За що?!

– А що, Оля?! Чого тебе так розвезло? Невже ти думаєш, що тобі все це сказано від великого розуму? Вже не знаю я, який там розум у Насті, а ти, братику, балбес, та й годі! Коли Славік у мене народився, і я рік із ним по лікарнях моталася, ти мені що сказав?

– Не пам’ятаю.

– Зате я не забула. Ти сказав, що він наш і крапка. А потім возив мене, бо Антон був у тривалому відрядженні, суп мені варив, їсти змушував. Не пам’ятаєш?

– Це було давно.

– А яка різниця? Ось я тобі зараз скажу, що Сашкові дівчата не такі. І що ти мені скажеш? Правильно, назвеш не дуже приємно та образишся. Тому що вони тобі не тільки племінниці, а такі ж діти, як і ай, що незабаром з’явиться. І, Ваня!

– Що?

– А нічого. – Ольга раптом усміхнулася і потяглася до брата, накривши своєю долонею руку Сашки. – Ми з тобою! І все буде добре! Ось побачиш. Олена морозива просила. Я вдень до вас заїжджала, в морозилку закинула. Нехай лопає.

– Дякую…

Іван уперше за день усміхнувся і сестри заспокоїлися.

Чи не знати, що на серці зараз у брата? Адже першу свою дитину Іван з Оленою втратили. Малюк, на який чекала вся родина, так і не народився. І Іван тоді мало не збожеволів. Все шукав винних, поки Ольга не взяла його за плечі і не струснула гарненько.

– Кому легше буде від того, що ти знайдеш їх, Ваня? Нема їх, розумієш? Нема й не було ніколи. Просто так сталося. Горе, так. Але хіба це кінець усьому? Ваня, не можна так! Краще на жінку глянь! А на ній обличчя немає. Вона вже тиждень нічого не їсть. Іване! Ти мужик чи хто? Зроби що небудь!

Ольга добре пам’ятала, як брат тоді опустив голову і заплакав від безсилля. І ці сльози, зовсім не скупі, як заведено говорити про чоловічі, ще більше пов’язали їх. Бо з тими, хто чужий, так не плачуть поряд.

А ще вона пам’ятала, як обережно, маленькими кроками, вони йшли до того, щоб Олена знову змогла стати матір’ю. Як шукала лікарів Сашка, яка сама пройшла через пекло, щоб народити свого первістка. Дві операції, п’ять років лікування, але вона свого досягла. А потім провела тією ж дорогою Олену. Щоправда, їй операції не знадобилося, але їй і без них проблем вистачило.

І ось тепер час крокував швидше, наближаючи момент, на який всі так чекали, а хтось скаже, що не бувати цьому? Ага! Як же!

– Навіщо вона так, Оля? – Сашка дивилася на старшу сестру і чекала на відповідь.

Ось тільки яку відповідь могла дати їй Ольга? Адже, щоб зрозуміти, чому людина чинить так чи інакше, потрібно влізти в її шкуру і стати хоч трохи нею. А цього Ользі не хотілося. Хоч як це дивно, Настю вона шкодувала.

Що вдієш, якщо розуму та хитрощів природа відважила, а от серцем і душею нагородити забула? Свою голову не приставиш і серце не позичиш… А Михайло дружину любить. І дітей своїх, яких у нього двоє, також…

– Не знаю, Сашенька. Знаю лише, що так не можна. Але Міші знати про те, що було сказано, теж не треба.

– Чому? Нехай знає, яку змію на грудях пригрів! – Сашка спалахнула і відсунула від себе склянку з чаєм.

Ольга заспокійливо погладила сестру по плечу.

– Саша, от посваряться вони і що? Кому від цього стане легше? Знаєш, я думаю, що поки Михайло сам її не зрозуміє, ми нічого вдіяти не зможемо. Тільки від себе його відвернемо. А у нас проблем мало, щоб ще й цю до них додавати?

– Вистачає проблем … – Сашка неохоче погодилася і, охнувши, піднялася на ноги. – Поїхали, чи що? Мене там чоловік уже шукає. Оля, а що ми з будинком робитимемо?

– А нічого. Почекаємо. Нехай усе вляжеться.

Ольга мала право. Яким не суворим був би Михайло, а серце і в нього здригнулося, коли Сашко подзвонила йому через три місяці серед ночі і оголосила, що він аж двічі дядьком став за одну добу.

– І Олена народила? Рано ще!

– Так вийшло. Але ти не хвилюйся! Все добре! Лікарі – молодці! І Олена також. А ось Ваня схибив. Непритомний впав, хоч і божився, що все витримає. Все-таки партнерські пологи – дурна витівка. Нема що мужикам у пологовому залі робити.

Саша ще щось говорила, але Настя закрутилася, невдоволено забурмотівши щось, і Михайло, нашвидкуруч привітавши сестру, відклав телефон.

– Що? Порадували тебе? – Настя увімкнула нічник і повернулася до чоловіка. – Розстояв? Миритися побіжиш?

– Та я, начебто, з ними й не сварився.

– Зате вони з тобою дуже! Думаєш, не образилися вони на тебе за те, що ми тепер у батьківському домі живемо? Думаєш, не тримають на серці нічого? Не буває так, Мишко! Кожен свою кишеню тримає! Навіть якщо й каже, що це не так! Он Сашко, як сир у маслі катається, а я бачила, як вона на тебе дивилася, коли ти сказав, що твій дім! А Іван? Навіть око не підняв. Сидів мовчки, тільки кулаки грали. А ти й не помітив.

А Ольга? Ти думаєш, що вона свята? Ні, Міша! Подобається їй владу свою над тобою показувати, от і притихла, повела всіх. Щоб ти сам на пузі приповз. Як же! Вони разом, а ти тепер один. Та тільки не один ти, Мишко! У тебе є. І діти! І про них ти маєш думати, а не про тих, хто давним-давно відрізаний шмат! Вони – твоя рідня, зрозумів?!

Насті голос ставав все гучнішим, але, дивна річ, Михайло його майже не чув. Він раптом почув зараз тихий голос своєї мами:

– Міша, що ти? Погано тобі? Гірко? Іди до Олі, вона тебе пошкодує.

Настя злякано замовкла, коли чоловік раптом підвівся і вийшов із кімнати. Вона з тривогою прислухалася до того, як він ходить по будинку. Ось до кухні дійшлов світло ввімкнув, вода зажурчала… А це що?

Настя схопилася з ліжка, але наздогнати Михайла вже не встигла. Двері, що вели на подвір’я, грюкнули, а потім Настя почула, як чоловік завів машину.

До самого ранку вона просиділа на кухні, гадаючи, куди ж подався її благовірний. Телефон Михайло залишив удома, а дзвонити його сестрам Настя не хотіла.

Діти, що прокинулися, відволікли її, не даючи часу зосередитися на своєму страху.

Коли чоловік не повернувся й увечері, Настя забила на сполох. Куди подівся? Та й з чого? Що вона такого сказала, що треба було ось так, серед ночі, зірватись і поїхати куди очі дивляться?

Михайло приїхав лише наступного дня. Мовчки пройшов у будинок, відсторонивши з дороги дружину і нашвидкуруч обійнявши дітей, а потім виклав на стіл якісь папери.

– Ти де був?! – Настя схаменулась і обурено дивилася на чоловіка.

– В місті. Спадщину оформляв.

– І як?

– Все готово. Будинок наш.

Настя плющем обвилась довкола чоловіка.

– Знала, що ти в мене розумний і все зробиш як треба!

– А як треба, Настя? – Михайло трохи відсторонив від себе дружину і заглянув їй у вічі.

Та розгубилася.

– Що ти мені дурні запитання ставиш? Ти старший син – тобі і домом батьківським володіти. А вони вже давно не діти. Впораються і без твоєї допомоги.

– Так? А я без їхньої допомоги впораюся?

Михайло покликав до себе дочку та сина і спитав у дружини:

– Як ділити їх будемо? Уздовж чи впоперек?

– Ти що таке мелеш? – Настя почала розуміти, що із чоловіком щось не так.

– А що я таке сказав? Ти ж вважаєш, що братам та сестрам не треба разом бути. От я й вирішив, що якщо на те пішло, то треба й наших дітей уже зараз поділити також. Щоб не звикали одне до одного. А то мало, прив’яжуться ще, не відірвеш потім один від одного.

Настя слухала, відкривши рота, і розгубивши всі слова.

– Та як тобі таке на думку спало!

Вона схопила за плече сина, притиснула до себе і розплакалася.

– Надоумив один чоловік мене. Дуже розумний. А може й ні. Не знаю.

Голос Михайла зміцнів, загримів як раніше, і Настя прикусила губу, намагаючись стримати сльози.

– Слухай мене уважно, дружино. Якщо щось незрозуміло буде – потім запитаєш. Будинок наш, так. Тільки частки рідні своїй я виплачу до копійки. Так ми домовились. І якщо тобі в цьому рішенні щось не подобається, то скажи зараз. Тому що слухати тебе далі я не маю наміру. Досить! Багато вже наговорила. Дуже довго я тебе слухав. Надто…

Михайло замовк, дивлячись на стіну, де колись стояв батьківський буфет.

Вони з дружиною стояли по різні боки столу і думали, як жити далі. Одне слово могло зараз змінити все їхнє життя. Лише одне… Не треба було багато.

І Настя, подумавши, витерла сльози. А потім відпустила дітей та запитала:

– Голодний?

І Михайло видихнув ледве чутно, боячись поки показати дружині, що відчував увесь цей час.

А за кілька місяців у великому будинку Сашка зібралася вся рідня, щоб відзначити хрестини. Дітлахи носилися по двору, раз у раз заглядаючи в коляски, що стояли біля веранди. Іван смажив шашлик, коли біля хвіртки зупинилася машина і Саша, визирнувши з кухні, нашвидкуруч витерла руки, а потім покликала сестру:

– Оля, Мишко приїхав!

І Настя опустить очі, глянувши на тих, хто встане пліч-о-пліч біля ганку, а потім візьме чоловіка за руку.

– Що, страшно? – Михайло посміхнеться, дивлячись, як сестри цілують його дітей. – Ходімо, вже. Не з’їдять вони тебе. Не ті люди.

КІНЕЦЬ.