Я влаштувалася посудомийницею до місцевої кав’ярні. Робота була легкою, а зарплата – чудовою. Час від часу я мила кілька тарілок, чашок та столових приладів за день, а решту часу проводила за в’язанням, читанням чи шиттям.

Я почала приносити на роботу ноутбук. Керівництво жодних заперечень не мало. У перервах я дивилася свій улюблений серіал. До мене приєдналася мій колега, бариста.

Ми підсіли на серіал, аналізуючи кожну серію та розмірковуючи про майбутні повороти. Я насолоджувалася нашими перервами, поки одного разу колега не попросила мій ноутбук, щоб написати твір для школи.

Я щедро погодилася, і це повторилося кілька разів. Одного разу, коли я очікувала наступної партії брудних тарілок, я помітила дещо не зовсім приємне: колега почала ставитися до мого ноутбука як до свого, не лише виконувати завдання, а й переглядати соціальні мережі та шукати фільми для себе на вечір.

Хоч я і не жадібна, я знайшла цей вчинок зухвалим. Нарешті, я запитала, чому вона не доробляє уроки вдома, і вона відповіла зі сміхом:

– Навіщо витрачати час, відведений на відпочинок удома, якщо ти все одно приносиш свій ноутбук? Розлючена, я вирішила взяти справу до своїх рук.

Наступного дня замість ноутбука я принесла матеріали для вишивання. Вона була приголомшена.

– Де твій ноутбук? – закричала вона під час перерви.

– Сьогодні обійдуся без серіалу, – спокійно відповіла я, – ти не мусиш постійно залежати від інших. Розберися зі своїми справами сама. Я відмовилася пожертвувати своїм комфортом заради когось невдячного та самовпевненого. Я сподівалася, що завдяки рішучим діям вона навчиться поваги та відповідальності.