Одна жінка заблукала в лісі, втратила вже всяку надію, як раптом до неї підбігла маленька дівчинка в голубому платті
Одна жінка заблукала в лісі. Пішла за ягодами, перейшла болото, повернула, а потім втратила дорогу. І зрозуміла, що заблукала в лісі. Сонце вже сідає. Комарі та мошки налетіли хмарою. І холодно стало, аж трясе від холоду та страху.
Жінка почала метатися, кричати… Ніхто не відгукнувся. Жінка втомилася, заплакала та сіла під деревом, відмахуючись від комах. Сидить і плаче. І думає, що дорогу марно шукати.
Живе вона одна в кривій старій хатці. Робота тяжка на фермі, платять копійки. Треба щодня вставати о пів на п’яту, – а живеш у тужливій бідності і в незатишку. Город годує, та й там робота. Немає нікого. Кричи-не кричи, ніхто не почує. Краще мовчки загинути, та й годі.
Раптом почувся легкий крок. Це маленька дівчинка йде у блакитному платті! Зовсім маленька, років трьох, біленька дівчинка кучерява. І зовсім одна.
Жінка гукнула дівчинку: мовляв, куди ти? Де твої батьки? Дівчинка підбігла на легких ніжках та посміхається. Хоча холодно в сукні, темно майже, страшно в лісі!
Жінка простягла дівчинці кошик з чорницею, – їж! Підкріпися. Де твоя мама? А дівчинка ягідки торкається пальчиком і каже, що мама тут. Жінка підвелася, притиснула дівчинку собі, щоб зігріти. І сама зігрілася – таке тепло пішло до серця! А дівчинка посміхається і заглядає в очі. І тягне за руку кудись…
Жінка пішла обережно, міцно тримає дівчинку за ручку. Може, десь мати дитини є? Вийшли зірки на небі, місяць засяяв, стало світліше. І під ногами немов м’який мох, легко йти. Ідуть і йдуть, хоч розумніше було під деревом залишитися. Але йдуть м’яким мохом у сяйві зірок.
І якось вийшли на дорогу. Трохи пройшли, – видно з пагорба село! Жінка зраділа, хотіла дівчинку взяти на руки і показати, а дівчинки нема. Лише кошик із ягодами в руці. Немає жодної дівчинки. А дорога є!
Жінка підняла все село, шукали дівчинку три дні. Не знайшли й сліду. І не пропадала дитина ні в кого у сусідніх селах. Всі вирішили, що від переляку та втоми здалася дівчинка, привиділася…
Минуло п’ять років. Багато чого сталося. До села приїхав фельдшер. І познайомився із цією молодою жінкою. І дуже вони припали один одному до серця. Одружилися, потім переїхали до міста. Жінка вивчилася на перукаря, працювала, потім народила милу дівчинку.
І одного разу на день народження доньки батько приніс подарунок – блакитну сукню. Наділи! Краса неземна. І дочка посміхнулася, засміялася, закружляла в сукні, біленька, кучерява… І жінка ахнула. Це і є та дівчинка з лісу, яка її вивела і врятувала.
Це ж є її донька!
А донька кружляла в новій сукні. Потім підійшла до мами і міцно обняла. І сказала пошепки: “Ти моя матуся. Я тебе ніколи не залишу. І врятую тебе з біди та з лісу, так і знай!”. А потім розсміялася та побігла грати. І, мабуть, одразу забула, що прошепотіла.
А жінка пам’ятає. І знає: наші діти нас рятують від холоду та темряви. Навіть якщо ще не з’явилися на світ…