П’ятнадцять років тому я вирушила в подорож до Італії у пошуках роботи, керована необхідністю. Мій чоловік пішов із життя молодим через хворобу печінки, посилену його байдужістю до цього.

Він пішов, залишивши мене із чотирма дітьми. Так як я не мала родичів, на яких можна було б покластися, моя літня бабуся люб’язно взяла на себе турботу про моїх дітей, поки я працювала за кордоном.

Я надсилала гроші додому і відвідувала їх раз на 2-3 роки, щоб заощадити на подорожах. Коли бабуся теж пішла від нас, за справу взялася моя старша дочка Олена.

У 27 років вона взяла на себе відповідальність за своїх сестер та брата – двох сестер 20 і 18 років і брата 16 років. Олена сказала, що вона вийде заміж лише тоді, коли побачить, що сестри та брат самі знайшли собі відповідних супутників.

Моя молодша дочка вийшла заміж, і я була зворушена, коли дізналася, що Олена зробила значний фінансовий внесок у весілля.

Олена, як виявилося, відкладала частину грошей, які я надсилала для неї. Я теж відкладала гроші, і разом ми подарували нареченим значну суму на весілля.

Незабаром після цього моя друга молодша дочка вийшла заміж і з невеликою моєю допомогою купила будинок. Коли настала черга Олени виходити заміж, вона відкрила свої заощадження, сказавши, мовляв, у неї вже все є, і їй нічого не потрібно.

Я вирішила віддати їй усі накопичені гроші на знак подяки за її жертви. Дивно, але мої молодші діти збунтувалися, вимагаючи свою частку цих грошей.

Вони назвали економне витрачання Оленою надісланих мною коштів несправедливим. Я твердо стояла на своєму рішенні, наголошуючи на самовідданості Олени.

Однак мої молодші діти погрожували розірвати стосунки з Оленою та зі мною і поклялися не бути на її весіллі. Я розриваюся: моя переконаність лишається, але я боюся втратити інших дітей. Що б ви порадили у такій ситуації?