Із дідом свого чоловіка – Петром Олексійовичем – Надя бачилася тричі. До весілля, коли знайомилася із ближнім колом родичів на якійсь сімейній урочистості. На самому весіллі. І в день, коли не стало Ніни Борисівни – бабусі чоловіка. Дід створював враження суворої людини. Високий старий з глибоко посадженими карими очима під кудлатими бровами наводив на неї, тендітну дівчину, забобонний жах. Він за спільним столом мовчав, оглядаючи навколишніх родичів своїм непривітним поглядом.

– Ти уявляєш? Уся квартира наша! – Радів Іван, наливаючи собі вечірню каву.

– Не знаю, Іване, – Надя сиділа за столом на кухні в орендованій квартирі і не підводила очей на чоловіка.

– А що тут знати? – Дивувався він, – Жодного знімного житла і постійних переїздів! Жодних зайвих грошей та неприємних господарів. Ти згадай, як нам кілька разів довелося вночі збирати речі.

– Пам’ятаю, – Надя трохи посміхнулася. Це зараз спогади її смішили, а тоді до них підселили ще одну родину. На кілька днів перекантуватися.

– Ось! Це набагато краще, ніж було, – Іван знову зайнявся своєю остигаючою кавою, – А діда не лякайся. Квартира двокімнатна. У нього своя кімната та й тихий він.

Надя кивнула, намагаючись вгамувати внутрішнє занепокоєння. Вона скеровувала свої думки на радісний бік: у них буде свій кут! Тепер можна розкласти свої речі, не думаючи про швидкий переїзд. Та й перетворенням квартири зайнятися. Напевно, ремонт там робився якраз у 80-х, коли будинок тільки збудували.

Але перед її очима з’явився холодний погляд старого і всі гарні думки лякливо поховалися. Як із ним жити? Від нього відчувається мороз! Він ніби наскрізь людину бачить. Без дозволу в душу лізе та розглядає її дуже уважно. Надя зіщулилася. Івана на кухні вже не було, а вона подивилась у темний простір за вікном. Таке ж холодне та похмуре, як перспектива переїзду.

Збори були недовгими. За кілька років такого кочового життя молода сім’я так і не змогла обрости вагомим майном. Усі речі вмістилися у пару рюкзаків та кілька спортивних сумок. Так і прийшли вони до Петра Олексійовича удвох. Навіть друзів просити допомоги не стали. Самі впоралися. Не вперше!

– Проходьте, – сказав старий і широко відчинив двері квартири, – Ви, як торгаші у 90-ті. Ті теж усе на собі тягали. Ніхто не вирізнявся. Жінки, чоловіки – всі однаково завантажували себе, – Петро Олексійович згадував роки, які вже пішли. Він пам’ятав їх досі, а молоді лише дитинством мазнули по них.

Молода сім’я зайняла вітальню. Надя переживала, що Петро Олексійович звик жити своїм життям, а виходить, що вони тепер його порушують. Кому це сподобається?

– Облиш це, Надя, – заспокоював Іван, – У нього в його кімнаті навіть телевізор стоїть добрий. Ти можеш тут зачинити двері і він тебе не потурбує. Дід у мене добрий. Він розуміє навіть більше, ніж ми.

Надя і сама розуміла, що навряд чи Петро Олексійович запросив би жити до себе онука з дружиною, якби вони були йому в тягар або він не розумів, що у молоді своє життя. Тільки ж і не задарма він покликав до себе. Тепер і їй варто показати себе доброю господинею, але саме з цим були великі складнощі. Надя працювала медсестрою у лікарні і не була звільнена від нічних чергувань. Додому вона приходила вимотана. На орендованих квартирах вона навіть не повечерявши могла лягти спати, а в квартирі Петра Олексійовича хіба так вийде?

Перший місяць пройшов непомітно. Надя пропадала на роботі або відсипалася після чергування. Іван в такі моменти готував сам щось просте, але вони були щасливі. Іван знав, що життя медсестри не завжди йде за графіком. Надя підміняла колег і тих, кому пощастило піти у відпустку. Часом він її цілодобово не бачив, але Іван до такого життя звик ще до весілля. Життя текло своєю чергою.

Надя повернулася вкотре з роботи дуже пізно. Іван вже спав, а Петро Олексійович читав у своїй кімнаті. Це Надя зрозуміла з променю світла з-під його дверей. Вона роздяглася, відчуваючи смачний аромат із кухні. Надя ледве здолала бажання відразу ж побігти туди і з’ясувати, що її голодний шлунок так манить. Звичка виявилася сильнішою. Вона зайшла до ванної кімнати і ретельно вимила руки, а потім бігом на кухню. У невеликій каструльці стояв ще теплий гуляш, а на тарілці під плівкою лежало пюре, що остигало, і поруч записка «розігрій». Почерк Івана вона впізнала відразу. Він завжди писав виключно друкованими літерами. Лише буква «й» була трохи іншою, але у світі комп’ютерних листів отримати таке живе послання від руки було набагато приємніше. Аще Надя не припускала, що її Іван здатний з м’яса курки приготувати таку ситну та смачну страву!

– А гуляш був дуже смачний, – усміхнулася вона зранку чоловікові.

– Тобі теж сподобався? – Іван збирався на роботу і застібав ремінь на штанах, – Це дід постарався. Жодного слова не сказав! Чую на кухні щось довго порається. Відчинив двері та аромат їжі мене мало не повалив, – сміявся Іван. А Надя зрозуміла, чому буква «а» в записці була іншою. Іван її не писав. За ним не було таких ніжностей. Він і в моменти їх зустрічей до весілля не був романтичним, а записка до їжі. Це точно не Іван. Значить про неї подбав Петро Олексійович? А може він просто показав їй, якою має бути вечеря у нормальній родині? А її Іван здатний лише макарони із сосискою зробити. Чи довго чоловіки на такій їжі протримаються?

У Наді був відсипний і цілий день вона присвятила дому, намагаючись показати, яка вона господиня. Але тільки-но вона вимкнула пилосос і постукала в зачинені двері кімнати Петра Олексійовича, щоб і там пропилососити, як двері відчинилися і дід забрав пилосос із коротким коментарем «я сам». Двері не зачинялися і Надя могла б стояти і дивитися, як Петро Олексійович займається прибиранням, але вона вчасно зрозуміла, що така поведінка неприпустима і пішла шукати собі нове заняття. Зрозуміло, що дід навряд чи пустить її у свій світ.

Надя докоряла собі, протираючи пил, що не подякувала Петру Олексійовичу за смачну вечерю. Адже він старався не лише для себе. Деякі люди похилого віку в її лікарні зовсім інші. Вони постійно скаржаться та бурчать. Що у них не спитаєш – все погано. Невістки та зяті погані, онуки погані, дбають недостатньо і ще принесли не те, що просили. Звичайно, не від хорошого життя вони скаржилися і все ж таки це так стомлювало. Петро Олексійович навпаки був скупий на слова та спілкування в цілому. Він швидко закінчив прибирання своєї невеликої кімнатки і повернув пилосос у вітальню на його законне місце.

– Петро Олексійович, – пролепетала Надя, ловлячи на собі важкий погляд, – Дякую. Гуляш дуже смачний.

– Будь ласка, – почула вона у відповідь і старий зник з поля зору.

З одного боку, Надя раділа, що змогла сказати слова подяки, з іншого на душу впав камінь. Петро Олексійович був людиною іншої епохи. Сильний, суворий та категоричний. Він своєю вечерею показує їй, що це її турбота годувати двох чоловіків смачними обідами. Але як їй встигнути і на роботі, і вдома? Звичний світ почав руйнуватися. Це плата за “своє” житло. Тепер треба взяти за правило у свій вихідний готувати щось їстівніше, ніж магазинні котлети та гречка. Це безперечно був натяк. Навіщо ще дід запросив онука з дружиною? Звичайно, щоб у будинку знову з’явилася тепла та дбайлива рука жінки! Он мама Івана і пироги готує, і квартиру прибирає, адже у них трикімнатна. Там прибирання вистачає. А Надя? На орендованих квартирах жила і не щодня підлогу мила. Надя дістала відро з ганчіркою для підлоги.

До вечора вона почувала себе гірше, ніж, коли працювала дві зміни поспіль. Там хоч перепочити можна, а тут вона прямо відчувала, як Петро Олексійович стежить за нею. Він кілька разів відчиняв двері своєї кімнати, зітхав, бурчав щось і закривав назад. Надя розуміла, що його Ніночка напевно все робила набагато краще. Вона їй не рівня. Втомлена і голодна Надя заснула так і не дочекавшись, коли на вечерю прийде Іван.

Рано вранці вона побачила чемодан посеред кімнати і чоловіка, що метушиться:

– Прокинулася? – Весело запитав він, – Всі новини проспала.

– Які новини? – Надя нічого не розуміла і почала збиратися на роботу.

– Підвищення мені дали, Надю! – Усміхався Іван, – Але тільки треба на курси до Києва їхати. Два тижні мене не буде, тож ви з дідом самі впораєтеся.

– Я з ним?! – з жахом застигла Надя, відчинивши двері шафи.

– Надю, ну що ти? – Іван підійшов до дружини, – Він же добрий. Ти на зовнішність не дивися. Він добряк. Все розуміє та підтримає. А я швидко повернуся. От побачиш, що й не помітиш, як пролетить час.

Надя уявила собі невеселу перспективу роботи та готування з прибиранням і мало не розплакалася. І адже Іванові вона сказати не може. Що він зробить? Чи відмовиться їхати? Поговорить із дідом? Дурниці якісь! Два тижня. Вона витримає. Потрібно графік глянути і подумати, як усі справи розподілити.

Тільки-но повернувшись зранку з чергування Надя виявила ще вологу підлогу в коридорі, а на кухні свіжоприготовлені млинці. “Не встигла” сумно подумалося їй. Петро Олексійович встав рано і до її приходу вже показав невістці роль жінки в сім’ї. Надя попила чай з млинцями, насилу ковтаючи частування. Совість міцно вчепилася в горло. Надя вирішила подрімати після нічного чергування, заспокоюючи себе, що на обід у них залишався приготовлений її руками борщ, а на вечерю вона щось вигадає.

Тиждень не йшов, а тягнувся. Надя прибігала з роботи додому і починала займатися побутом. Було неймовірно важко, але Надя горіла бажанням довести, що вона теж може приносити в сім’ю затишок та смачні страви. З жахом Надя зрозуміла, що тільки четвер! А вона вже почувала себе, як ганчірка для підлоги.

Надя стояла перед плитою, ледве розуміючи, що тут робить. День на роботі видався щедрим на негативні емоції та біг коридорами. Перед очима досі миготіли назви препаратів, шприци та бинти, а в голові гули невдоволені голоси. Вона вже кілька днів не могла відпочити вдома через побутові справи, тому й на роботі помилки стали траплятися частіше.

– Що ти робиш?! – звучав голос і відлунням віддавав болем у голову. – Що ти робиш? Надя, ти чуєш мене? – Голос став ніби знайомим, – Дай сюди, – у неї щось забрали з рук і тільки тепер вона зрозуміла, що знаходиться на кухні, а перед нею стоїть Петро Олексійович з лопаткою в руці.

– Вечерю готую, – Надя сиділа на табуретці, не розуміючи, що сталося.

– Ну ти даєш! Вибач вже Надя, але я висловлю все! – грізний погляд Петра Олексійовича не залишав і шансу на легкий результат. Надя напружилася, а потім вирішила. Якщо вже не варта бути господинею в цьому будинку, то нехай. Вона постаралася нею стати, – Ти хоч розумієш, що ти робиш, га? Працює цілодобово, а потім куховарити біжить. Боже_ільна! Ось ти медсестра, а про здоров’я своє не дбаєш. Тебе вчили погано?

– Ні, добре, – Надя сама не розуміла, як змогла видавити із себе ці слова.

– То чого ж ти себе так вимотуєш? Що ти думаєш, що я не здатний гарну вечерю приготувати? Я хоч і старий, але готую гідно, – у голосі відчулася образа, – Ти ж сама сказала, що гуляш сподобався.

– Сподобався, – погодилася Надя.

– Ось і залиши кухню старому, а сама бігом відпочивати! – Він суворо подивився на Надю і та поспішила виконати наказ.

Вже пізніше Петро Олексійович, намиваючи тарілки після вечері, почав свою розповідь:

— Я вас сюди покликав жити не для догляду за мною. Вирішив, що вам простіше будувати сім’ю в хорошій квартирі, за яку треба платити тільки за рахунками. Плюс я завжди можу зайнятися побутом. Я ж знав, що ти медсестра, а ця робота дуже втомлює. Вдома тобі треба відпочивати, – він поставив тарілку в сушарку і вимкнув воду, – У мене мама була військовою медсестрою, а потім у лікарні все життя працювала.

Я змалку вмів готувати. Жили ми без батька, тож уся відповідальність за побут була на мені. Думав навіть лікарем стати, – Надя вперше бачила, як Петро Олексійович тепло посміхнувся, – Але життя внесло свої корективи до мого життя. Дружині своїй я теж не давав постійно на кухні стирчати. Вона вчителькою була. Ось поки вона зошити перевіряє, я готую. Потім поки я на роботі допізна сиджу, готує вона. Так і жили. Тож і ти, – він знову глянув на Надю, але в погляді вже прозирали іскри тепла, – не думай побутом займатися, коли втомлена. Погана це справа!

Надя повернулася до будинку, де пахло їжею та миром. Вона знала, що сьогодні має повернутися Іван, але Петро Олексійович заборонив їй бігти в магазин і далі з пакетами скакати до будинку, щоб приготувати вечерю. Він про все подбає. І потурбувався! На кухонному столі стояло два салати та м’ясна нарізка, у повітрі пахло м’ясом з картоплею, а на стільниці у вазі красувалися червоні яблука.

– Ось і наша Надя повернулася, а ми вже все приготували, – повідомив Петро Олексійович, – Давай, Іване, закінчуй сервірування.

Поки Надя мила руки, вона чула розмову. Петро Олексійович вчив Івана кухонним тонкощам:

– Ніж праворуч, а вилка зліва. Лівою рукою різати незручно. І про серветки не забудь, а я поки що чай зроблю.

– Може тобі рушник з пояса зняти та на руку повісити? – пожартував Іван.

– А легко! – відповів дід. – Це ви, молоді, цураєтеся коханій жінці увагу приділяти. Усі в підкаблучники боїтеся потрапити. А ми, старі, знаємо, як нести службу в сім’ї, а не прислуговувати. Мотай на вус, щоб на вуха тобі локшини не начепили.

– Діду, а м’ясо як подавати будемо? – Голос Івана звучав з іронією.

– З дека в тарілку накладем, – просто відповів Петро Олексійович, – Не в ресторані ж!

Вони обоє сміялися, а Надя раптово відчула себе в теплі, як і має бути вдома. Їй на душі знову було спокійно. Суворий погляд Петра Олексійовича вже не лякав. Тепер Надя в ньому бачила стіну та міцне плече, яке він підставив їхній молодій родині.

– І справді, добрий у нас дід, – шепнула вона сама собі і пішла на кухню.