Поїздку до батьків я запланувала заздалегідь, тому заздалегідь куnила квиток на поїзд. На верхню nолицю. Щоб ніхто мене не смикав, і я змогла виспатися. Але не тут було.

У купе зі мною їхала жінка з дитиною. Дитина, років шести, відразу ж розвинула шалену активність. Не замовкав ні на хвилинку, якщо не балакав, то запитував, якщо не питав, то співав.

Крім цього, гасав, як білка в колесі. У купе йому було тісно, а гуляти вагоном мама з ним не побажала. Самого ж малюка, звичайно, не відпускала.

Мати жодного разу йому не сказала “не можна”, жодного разу не обсмикнула. Гаразд би він там унизу розважався. Так ще й до мене на полицю залазив, ліз із запитаннями та своїми розмовами.

Про “виспатися” мови не могло бути й мови. Малюк творив, що хотів. Лише із купе його мати не випускала. Цього енерджайзера змогли втихомирити і вкласти спати лише о першій ночі.

Прокинулася я пізніше за них. Почекала, поки матуся з сином одягнуться , поснідають, потім спустилася. Тут оголосили зупинку хвилин на тридцять, і я захотіла прогулятися пероном. Спробувала одягнути кросівки, і почула, як там щось хлюпнуло.

Подивилася – а там швидkорозчинна локшина. Чиїх рук це питання не викликало. Сую під ніс мамаші.

– А я думаю, як він так швидkо з’їв, – засміялася матуся. Їй вторив синочок.

– І що ми будемо робити?!

– Запитую я її.

– Та вилийте і все. Підсохне – одягнете, – спокійно відповідає та.

– Це ж дитина, вона просто пустує.

Має право. І жодного “вибачте”. Начебто так і має бути. Лапшу я вилила. Але, виходячи з купе, прихопила з собою її туфлі. І викинула у відро для сміття на пероні.

Я теж дитина своїх батьків. Маю право побешкетувати.

КІНЕЦЬ.