Прочитала історію про те, як дочка залишилася при розлученні з батьком і плачу. В мене дуже схожа ситуація. Старша дочка, яку я виховувала одна 10 років, о 13 років пішла до батька та його нової дружини і відмовляється зі мною спілкуватися.

За ці роки він встиг побудувати кар’єру, квартиру, будинок, створити сім’ю. Я ж всю себе присвячувала їй, важко працювала, щоб вивозити її на відпочинок, забезпечувати всім необхідним, заробила та купила дві квартири (колишній чоловік вигнав нас на вулицю).

Чотири роки тому з’явилася друга дочка в мене, бо старша дуже просила сестру чи брата. Ми жили дружно, але в останній рік почалися сварки, дочка агресивно реагувала на елементарні прохання прибрати за собою.

Почала частіше пропадати у батька та його родині, ночувати там у вихідні. Колишній чоловік задаровував її дорогими подарунками. Потім попросив взяти її на канікули, після яких вона не повернулася додому.

Перший місяць телефоном вона спілкувалася зі мною, але не зустрічалася, а незабаром зовсім перестала брати трубку. Причина поведінки розкрилася – вони подали на мене в суд, обмовили мене, і дочка особисто брала участь у складанні позову, мовляв, я її морила голодом, не займалася здоров’ям, мало не довела до страшного.

Я з Божою допомогою пережила це пекло з судами, органами опіки, психологами тощо. Вже минуло понад пів року. Ситуація не змінюється. Спілкуватись вона не хоче ні зі мною, ні з сестрою, ні з нянею, яка її теж виховувала.

Кілька днів тому вона погодилася прийти на день народження молодшої дочки. Дочка дуже змінилася зовні (чоловіча стрижка, вся в шкіряних поясках і металевих ланцюгах, чоловічий одяг, погладшала на 10 кілограмів) і стала зовсім відсторонена, зовсім чужа.

Я не знаю, як повернути мою донечку, жодні поради психологів, священиків, мудрих жінок у нашій ситуації не допомагають. Я просто дуже сумую, думаю про неї, надсилаю фото, пропоную варіанти спільного проведення часу і терпляче чекаю і молюся, щоб дочка захотіла спілкуватися.

КІНЕЦЬ.