Леонід сидів біля вікна своєї кухні і дивився на світ, який давно вже перестав його радувати. Життя повернулося до нього якоюсь іншою стороною, зовсім непривабливою. Він думав, що впорається із ситуацією, але зараз зрозумів, що ні.

Вже настала осінь. І не лише за вікном, а й у його житті, у його душі. Почало опадати листя, лягаючи на землю трохи несміливо, ніби вибачаючись за те, що є провісниками літа. Незабаром почнуться дощі, і сіре небо посилить не лише картину за вікном, а й його без того сумний настрій.

Навіщо він відпустив Настю? Чому не наполіг, щоб вона залишилася поряд, не лишала його? А натомість замкнувся, вперся і вдав, що йому все одно: їдь до свого моря. А мені й тут добре!

Ну як же, квартиру майже виплачено, машину щойно куплено, посаду нещодавно отримано! Куди ж йому тепер їхати від усіх цих здобутків?

А кохання… ну що кохання? Поняття не матеріальне, ефемерне якесь. На Насті світ клином не зійшовся. І йому лише двадцять сім.

Так міркував Леонід після розлучення з коханою жінкою. Йому здавалося тоді, що закінчення одного витка життя означає лише початок іншого.

Настя поїхала в Одесу назовсім. Другого чоловіка її матері раптово не стало, залишивши дружині непоганий будиночок біля моря, і нещасна мати, забрала дочку до себе в райські місця.

Вона не заперечувала, якщо Настя приїде не сама, місця всім вистачить. І Леонід був, звичайно ж, запрошений піти за нею, щоб розпочати нове життя з чистого аркуша. А він не згодився!

У нього теж є батьки, своя квартира тут, зрештою кар’єра! А в Одесу вони зможуть їздити у відпустки та й Настя зі своєю роботою на віддаленні може відвідувати маму, коли захоче.

Але питання так не стояло: або ми їдемо разом, або розлучаємося. З вуст завжди зговірливої Насті це звучало як ультиматум, в який Леоніду не вірилося. Тож він стояв на своєму. Ну, чоловік же! Натякнув навіть на те, що настав час і відносини узаконити. На що Настя відповіла:

– Там і узаконимо. І твої батьки в Одесу на весілля приїдуть!

Це знову зачепило Леоніда: не лише за нього, а ще й за його батьків вирішує! Ні. І він дав рішучу відмову: ні в яку Одесу не поїде. А останнім пунктом прозвучало:

– Або ми залишаємося жити тут, або розлучаємося.

Переінакшив слова Насті. І вже за тиждень після цієї розмови залишився один. До кінця не вірив, що вона так зробить з ним. Адже любила ж! Виходить, він помилявся.

А сам любив її? На це запитання він вже не міг собі відповісти, образа не давала спокою, але коли підкочувала самотність, то розумів, що втратив щось дуже цінне.

Але… святе місце порожнім не буває. Та й навіщо вона потрібна, ця порожнеча? Треба було терміново її заповнити. Так у нього з’явилася Аліна. Познайомилися випадково: він заїхав на ринок за овочами у вихідний, а там вона, тендітна, маленька, із величезною сумкою до виходу йде.

Запропонував по-джентльменськи підвезти, а ввечері вони вже сиділи в кафе, ну а з наступного дня Аліна так стрімко увійшла до його життя, що він і не помітив, як вже й не один. Заповнив порожнечу.

– Таке життя, Леоніде, – філософськи зауважив його друг Матвій, але він почув у його голосі нотки осуду. Надто вже швидко Леонід переключився.

Ну так, йому добре роздумувати, щасливо одруженому і коханому своєю прекрасною дружиною. А ось кинула б вона його… хоча ні, цього Леонід нікому не хотів бажати, не те що другові.

Почали вони обживатися з Аліною. Притирань особливих не було. Жінка вона була акуратна, хоча її баночки, пляшечки та всякі жіночі штучки на полиці у ванній чомусь дратували. Настя все зберігала у косметичці, не виставляючи на показ.

На кухні теж відбулися зміни та перестановки у шафах з авторитетною заявою: «так зручніше». І на це Леонід заплющував очі. Все навколо нього якось змінювалося, але кожен крок Аліни він мимоволі порівнював із Настею. І порівняння було не на користь його нової жінки. Вона заповнювала у квартирі весь вільний простір, не даючи йому спокійно жити.

І за місяць він не витримав. Буває таке: ну не твоя це людина! От наче все добре, дбайлива, уживлива, але якась метушлива чи що? Та й у всьому іншому теж… не влаштовувала вона його. Це була не Настя, і цим все сказано.

Розлучення з Аліною було не дуже приємним. Леонід вийшов на розмову сам, що не готовий до такого натиску сімейного життя та обов’язків. Аліна занадто багато для нього робить, а йому і відплатити нічим, почувається ледарем..

– А я хіба просила щось, Леоніде? – Запитала вона плаксивим голосом, все ще намагаючись зберегти становище.

Він скривився від цієї неприємної сцени і сказав:

– Давай тільки без сліз. Ми спробували, не вийшло. Вибач. Збери речі, я відвезу тебе.

Але Аліна схопилася, поспіхом одяглася і пішла з квартири, шпурнувши ключі на тумбочку і не забравши своїх речей. Незважаючи на цю виставу, на душі у Леоніда стало до того спокійно чи що. Він знав, що зробив правильний вибір: не став морочити голову гарній жінці і сам звільнився від внутрішніх переживань.

Ні, не можна заповнювати самотність після розлуки новими стосунками. Це йому і мама сказала, коли він познайомив її з Аліною. Якимось шостим почуттям вона зрозуміла, що вони не будуть щасливими. А батько лише зазначив:

– Ти поквапився син, і сам це скоро зрозумієш.

І ось це незабаром і настало. Ну, тепер все. Жодних поспішних знайомств, а тим більше стосунків. Повний рішучості Леонід взяв себе в руки. На душі вже не так було важко, тому він з легкістю зібрав усі речі Аліни у великий пакет і надіслав їй повідомлення: прийди та забери.

І все-таки самотні вечори давалися йому нелегко. Як і очікувалося, настала дощова осінь, дні стали коротшими, вечори довші і тужливіші. А думки весь час поверталися до Насті: як вона, чи сумує, чи згадує…

І нарешті наважився зателефонувати. Але безуспішно. Або його номер був заблокований, або змінила телефон. Значить, не дуже він їй потрібний.

У повній і безпробудній тузі і печалі Леонід сидів на дивані і пив каву. Голова була важка від неприємних думок, що заважали вникнути в серйозну передачу по телевізору.

За вікном йшов дощ і надривно каркали ворони, мабуть, щось не поділили. Була субота, а завтра такий самий самотній день попереду.

І тут пискнув телефон: «Я зайду по речі. Буду хвилин за десять», – повідомляла Аліна. А він лише подумав: “Хоч би на таксі приїхала”.

Через чверть години вона з’явилася у дверях, вся наскрізь промокла. З волосся стікали струмки води, а в очах іскрилася чи то надія, чи питання: не виставиш?

Він пропустив її до квартири і приніс рушник. Аліна попросила дозволу переодягнутися, а потім і чашку гарячої кави.

Ну а потім, вся така зворушлива, заснула на дивані, поки він на кухні намагався приготувати бутерброди. Побачивши цю картину, Леонід вимкнув світло, забрав тарілку з бутербродами до спальні, і там провів решту вечора.

Поїзд нарешті зупинився у чудовому райському куточку! Сяяло сонце, було ще не зовсім тепло. Леонід у легкій курточці, сонячних окулярах вдихнув на повні груди пряне  повітря і усміхнувся від задоволення!

Ось воно щастя, довкола, поряд, таке близьке… Зараз він побачить її! І з цими думками буквально кинувся у Настіни розкриті обійми.

– Нарешті, – прошепотіла вона йому на вухо, він притиснув дівчину до себе і не хотів відпускати.

І чого тягнув, навіщо випробовував долю, коли все так просто, так зрозуміло. Він і вона єдине ціле. Над головами синє небо, а десь там, рукою подати, безмежне море!

Він залишив позаду себе вогку осінь, та ні, життя – сіре і безрадісне без неї! Він зрозумів, що без Насті немає значення ні кар’єра, ні машина, взагалі нічого.

Перед очима на мить майнула Аліна, і він потряс головою, щоб видіння зникло. Настя йшла поруч із ним, обіймала його й казала, що знала, була впевнена, що він приїде! Боже, яке щастя!

Леонід зробив свій вирішальний хід! І більше у ці ігри з долею не грає. Вони йшли в обіймах серед натовпу незнайомих людей, такі близькі, такі бажані один одному, не замислюючись більше про хитросплетіння долі.

І раптом якийсь настирливий, брязкітливий звук проник у його свідомість. Що це, звідки… І тут він повернувся в реальність. Різко сів на ліжку, усвідомивши, що це дзвінок у двері. “Мама, напевно”, – майнуло в голові, поки він натягував джинси.

А чарівний сон так і не відпускав його. Тут він згадав про Аліну, сплячу на дивані і скривився: не хотілося якось усе це пояснювати мамі, вона знала, що вони вже розлучилися. А цей сон… який же він був чудовий.

Леонід вийшов зі спальні босоніж, в одних джинсах і попрямував до коридору, вже чуючи жіночі голоси. І ось тут на нього чекало здивування: біля дверей стояла Аліна, скуйовджена, заспана, а поруч Настя.

Мовчазну сцену зупинила Аліна:

– Ви проходьте. Я зараз каву зварю. Чи ви хочете чай? – Послужливо запитала вона Настю, але та вже розвернулася і почала спускатися вниз сходами, не чекаючи ліфта.

Леонід помчав за нею, взяв за руки і почав просити вислухати його. Але слова, на кшталт непорозуміння і це зовсім не те, що ти подумала, звучали як у поганій мелодрамі, а інших на думку не спадало.

Настя вивільнилася з його чіпких рук, і каблучки зацокали по сходах, означаючи кінець усьому. Леонід не став бігти за нею.

Він повернувся до квартири, знайшов на кухні схвильовану Аліну і з придихом, попросив її піти. Пакет із речами виставив у коридор.

Як пройшов цей паршивий день, він сам не пам’ятав. Провалився в якесь забуття, прокидався зрідка, як від якогось поганого сну. Йому було погано, як ніколи. У сто разів гірше того дня, коли вони з Настею розлучилися.

Наполегливо дзвонив телефон, то була мама, але трубку він не брав. Щонеділі вони з батьком часто кликали його на обід. Але сьогодні він не піде до них. Ні до чого цей візит, він невдаха, лузер, він втратив у цьому житті все.

І тут знову – дзвінок у двері! Леонід підскочив з ліжка і кинувся до дверей у тупій надії, що це вона, Настя, повернулася поговорити! Він пояснить їй усе, не відпустить її…

Але то був батько!

– Одягайся, поїхали. Мати пирогів напекла, суп твій улюблений зварила.

– Тату, – невдоволено простяг Леонід. – Не хочу я, почуваюся погано, паршиво мені…

– Знаю я твоє «погано». Одягайся та поїхали. Я машину біля під’їзду припаркував, чекаю внизу.

Довелося зібратися та їхати. З батьком сперечатися йому ніколи не виходило. Їхали мовчки, було таке почуття, що батько знав, що з ним сталося. Але Леонід вирішив мовчати. Як таке розкажеш?

Мама зустріла біля порога радісно, обійняла сина. Від неї виходило таке рідне, ні з чим не порівнянне тепло. Він зняв взуття, одягнув приготовані капці і зайшов у вітальню.

І тут світло знову померкло в його очах: на дивані сиділа Настя. Його кохана, рідна, бажана.

Дивилася просто в очі, а він стояв у дверях і не міг поворухнутися. На мить захвилювався, чи не сниться йому знову цей чудовий сон? Але він чув голоси батьків на кухні, а Настя сиділа та посміхалася.

Леонід сів поруч і обійняв її. Все було ясно без слів, і все ж таки він сказав, притиснувши дівчину до себе:

– Я не можу без тебе…

Потім був обід, за яким усе з’ясувалося. Настя просто прийшла до його батьків, які її любили колись, вся в засмучених почуттях, хотіла дізнатися, чи серйозні у Леоніда стосунки. Але мама запевнила її, що вони розлучилися з Аліною.

– Їм краще поговорити самим, – сказав батько і поїхав за сином.

Тепер вони разом. Настя повернулася до нього. До мами в Одесу приїхала її сестра, розлучившись із чоловіком, так що мама не одна. А вона, Настя, не витримувала там без нього. А телефон… вона загубила. Довелося новий купувати.

Наступної весни у них весілля. Все сімейство готується до цієї події, а молоді щасливі і не розлучаються ні на хвилину.

КІНЕЦЬ.