Артур та його син Роман гуляли в парку біля супермаркету, чекаючи на закінчення зміни мами Артура, щоб усі разом повернутися додому.

Нарешті настав час, і вони зайшли до супермаркету. До них підійшла жінка у військовій формі, висловила здивування Артуровим зростом і спробувала обійняти його, але він відсахнувся, відступивши. З цікавості вона поцікавилася, хто такий Роман.

Артур, попросивши сина зачекати в машині, вийшов з ним з магазину. За мить до них приєдналася дружина Артура, Анна, і, сівши в машину, Роман, не гаючи часу, почав розпитувати її про присутність “її”.

Анна, розуміючи, кого він має на увазі, не прикидалася незнайомою. Вона пояснила, що це мама Артура шукала роботу в супермаркеті, і вони їй допомогли. Анна наполягала на тому, що їм треба поговорити, розпалюючи давню образу Артура.

Зі стиснутими кулаками Артур непохитно стверджував, що ця жінка – не його мати, бо вона покинула його та батька, коли вони найбільше потребували її допомоги.

Маленький Роман тихо сидів позаду, спостерігаючи за емоційним обміном між батьками. Артур та Анна мовчки погодилися продовжити розмову вдома, зберігаючи важке мовчання протягом усієї подорожі. На кухні Анна заохочувала Артура налагодити стосунки з матір’ю, підкреслюючи, що дитячі образи поступово поглинають його зсередини. Кожне слово дружини важким тягарем лягало на його совість.

Мати була для нього вразливим місцем, адже її не було понад 20 років.

Анна, відчуваючи його внутрішню боротьбу, обійняла його ззаду, нагадуючи, що вона – його єдина сім’я на землі, а він – її. Артур визнавав правду в її словах, але вважав, що пробачити матері не в його правах як чоловіка.

Анна запропонувала домовитися про зустріч з матір’ю, щоб вони приготували їжу і разом сіли за стіл, щоб поговорити. Артур мовчав, розриваючись між пропозицією дружини та своїми глибоко вкоріненими сумнівами.

Зрештою, він погодився на нейтральне місце для зустрічі. Анна пообіцяла повідомити його мамі про час і місце зустрічі й попросила Артура забрати її після роботи наступного дня.

Біля входу до супермаркету Артур з нетерпінням чекав на Віру Олегівну, свою матір. Вона привіталася з ним, але не обійняла його.

Артур запропонував піти в парк, і вони мовчки пішли, не знаючи, як почати розмову. Обидва сподівалися, що хтось із них порушить мовчання.

Нарешті, сидячи на лавці, Віра Олегівна не витримала тиші. Вона зізналася, що була молодою та імпульсивною, робила помилки на своєму шляху. Зі сльозами на очах запитувала Артура, чому вона покинула його, згадувала моменти, коли тужила за відсутньою сина на День матері або коли хлопчики танцювали з мамами в першому класі.

Артур насилу стримував сльози, а мама ніжно витирала їх хустинкою. Дивлячись у вікно, він поділився болем туги й ночами, проведеними в надії на її повернення. Переповнений емоціями, Артур поставив гостре питання: “Хто змусив тебе піти від нас?”, в якому вклав 20 років накопиченої образи.

Зрештою, Віра Олегівна висловила бажання познайомитися з онуком.

Артур відповів, що вони обговорять це з Анною. Хоча Артур і його мати так і не стали близькими друзями після таких глибоко вкорінених образ, він став більш толерантним і сприйнятливим до неї.

Подружжя було вражене глибокою любов’ю Віри Олегівни до Романа, усвідомлюючи, що вона присвятила свою непохитну прихильність онукові.