В одного подружжя був сад. А дітей не було. Так склалося життя. Були внучаті племінники, але з ними подружжя не спілкувалося. Раптом вони почнуть грошей просити або в гості повадяться їздити. І жили ці чоловік та дружина для себе. Вийшли на пенсію та садом займалися.

Вони вирощували багато помідорів, огірків, картоплі, ягід різних … Яблуні і груші росли вдосталь. І всі ці плоди праці та природи чоловік та дружина продавали. Консервували, а потім продавали. І самі їли, звичайно, досхочу. І гроші лилися рікою. Ну, струмком таким добрим.

Чоловік і дружина збирали гроші. І вкладали у садок. І ховали по кутках. Добре жили загалом.

І одного разу своєю новою машиною вони поїхали на день народження до старенької мами чоловіка. Сліпій старенькій було дев’яносто два.

Бабуся жила в будинку для літніх людей. Кому ж треба про неї піклуватися?

Подружжя не кидало ж матусю. І відвідували її разів зо два на рік. І не претендували на її пенсію. Пенсія йшла на оплату пансіону. А більше старенькій нічого не треба.

І ось на день народження бабусі приїжджало це добре подружжя. Гостинці привозили.

Цього разу взяли огірки, що переросли, пом’яті помідори і перестиглі вишні. І банку торішнього варення. Або позаминулого… Плесені зовсім мало було, дружина ложкою її зняла.

Бабуся вже наскільки старенька, що смаку не розбирає. Їй дають кашу та суп. Вона все одно не розуміє вже. І не бачить. І частування багато! Іншим дідкам теж вистачить огірків похрумтіти та варенням поласувати. Вони не відчувають смаку. Так чоловік і дружина міркували, доки везли гостинці.

Приїхали, віддали ці подарунки, сліпа бабуся посміхалася. Тішилася, що до неї приїхали. Варенню зраділа…

Чоловік та дружина побули трохи та додому поїхали.

І з того дня зник смак. Спочатку чоловік і дружина думали, що вони захворіли. Щось зі смаком. Не відчувають смаку їжі!

А потім покупці припинили купувати ягоди. Потім – овочі. А хто купить незнайомий, той потім повертається і свариться. Що за погань ці ваші помідори? Що за гидота ваші ягоди? Як вата на смак. Як картон. Напевно, хімія суцільна!

Все втратило смак. Пишно росте, рясно плодоносить, ягоди з кулак, картопля з тенісний м’яч! А смаку нема.

Але вони все одно їли. З жадібності. Не пропадати ж добру! Та й грошей мало; ніхто не хотів купувати несмачні ягоди та груші. Ось вони самі й їли, ці чоловік та дружина. Покладуть цукру, сіллю посиплють… А все одно нема смаку в плодах. А викинути шкода! Ось і їли.

І варили несмачне варення, солили несмачні помідори… Весь будинок був банками захаращений. А банки спучувалися та лопалися. Варення пліснявіло. І пліснява пожирала сад… А потім чоловіка і дружину теж.

Жадібним можна бути. Це справа особиста. Якщо нікому не шкодить, якщо на собі економиш і збираєш гроші.

Але годувати сліпу стареньку цвілим варенням і несмачними огірками не треба. Цвіль дуже небезпечна. Цвіль жадібності позбавляє смаку життя. А потім і самого життя.

КІНЕЦЬ.