ого свекруха найбільше не любить із усієї родини? Правильно мене. Хто поїхав доглядати її після інсульту? Правильно, я. Ось такі фокуси інколи викидає життя.

У моєї свекрухи четверо дітей, як на замовлення – два сини та дві дочки. Усі вже мають свої сім’ї і в усьому цьому величезному натовпі я – найгірша вівця.

Чомусь свекруха мене одразу не злюбила. Хоча я знаю, чому. Тому що якщо інші їй у вічі посміхалися, а за спиною перемивали кісточки, я не посміхалася, говорила прямо і не мовчала на трохи завуальовані образи.

Чоловікові багато разів було сказано, що я небажаний гість на сімейних застіллях. Чоловік обурювався і казав, що він без мене теж не їздитиме. Але свекруха не хотіла втрачати сина, тому їй доводилося терпіти мене.

Я ж була б рада, якби мене не тягали на ці лицемірні зустрічі, де всі так люблять один одного, так раді бачити, що за межами квартири свекрухи навіть не спілкуються. Але хоч свекруха і погодилася приймати мене у своєму будинку, вона все одно давала зрозуміти синові, що його вибором незадоволена.

Це виражалося у цьому, що й іншим дітям свекруха допомагала матеріально, а нашій сім’ї ні. Чоловікові було дано прозорий натяк, що коли він розлучиться, то й на нього проллється благодать.

Свекруха обіймала хорошу посаду, та ще й залишилися заощадження її покійного чоловіка, які вона витрачала на угодних дітей.

Ми ж із чоловіком якось жили без допомоги, хай і не так легко й весело, як решта зовиць і діверів. Їм і іпотека простіше давалася, і у відпустки вони їздили щороку.

На початку весни свекруха мала інcyльт, швидка забирала прямо з роботи. Всім дітям зателефонували, всі переполошилися.

Лікарі сказали, що жити буде, може навіть повернутися до нормального життя, але для цього знадобиться багато сил, їй треба було вчитися з нуля.

Звичайно, сама свекруха доглядати за собою не могла, між її дітьми розгорілися спекотні суперечки, хто повинен за мамою доглядати.

Зі свекрухою в одному місті жила лише одна її дочка, решта дітей роз’їхалися по різних містах. І ніхто з них не поспішав на допомогу матері.

Сестри спихали одна на одну, брат чоловіка заявив, що йому самому няньчити матір недоречно, таки вона жінка, а його дружина взагалі стороння людина. Ми з чоловіком спостерігали за цим цирком збоку.

Коли стало остаточно зрозуміло, що ніхто нічого вирішувати не збирається, всі сваряться, ми з чоловіком скликали свою сімейну раду.

У моєї бабус була схожа ситуація, вона теж прокинулася в безпорадному стані. Я приблизно уявляла, на яку суму виллється реабілітація.

Порадившись, ми вирішили, що чоловік залишається працювати на своєму місці, бо воно перспективне, я переводжусь на віддалення і їду виходжувати свекруху. Все ж таки жива людина, мати мого чоловіка, їй потрібна допомога.

Решта сімейства зраділа такій ініціативі, обіцяли допомагати грошима, але минуло вже півроку, а вони за весь цей час усією юрбою надіслали лише десять пʼять. Це крапля у морі.

Я живу зі свекрухою, мию її, годую, вожу на процедури, допомагаю знову ходити, говорити, тримати ложку, загалом, як з дитиною. Чоловік приїжджає двічі на місяць, його брати та сестри, навіть та, що живе поряд, не приїхали жодного разу.

– У мене психіка не витримає, якщо я побачу матір у такому стані, – заголосила вона, коли я зателефонувала і запитала, чи немає бажання возити матір на процедури. У зовиці машина є, не треба з таксі паритися. Ось і вся допомога.

По-людськи свекруху навіть десь шкода. Напевно, вона відчуває розчарування у своїх дітях. А може й ні, я з нею на цю тему не говорила. Цікаво, чи зміниться в неї до мене ставлення, коли я вже не буду їй так потрібна? Не чекаю подяк і чогось такого просто цікаво.

КІНЕЦЬ.