— А що мені робити? — виправдовувалася Анастасія, коли все було позаду. — Так, я розумію, що комусь, може, здасться це негарним. Негідним. Але… Я не бачила іншого виходу. Його слова мене насторожили. І поведінка також. От я й подумала, що щось тут не так.

Все почалося недільного ранку, під час сніданку, коли вся сім’я сиділа за великим столом.

– Олексій, Дмитро та Іван, – сказав Федір, суворо дивлячись на синів, – Ви поїли?

— Так, тату, — почув Федір у відповідь. – Так. Поїли. Наїлися. Ситі. Більше не хочемо.

— У такому разі, мої діти, — багатозначно продовжив Федір, — можете йти. Мені з вашою мамою… — він глянув на Анастасію і одразу опустив очі,— поговорити треба.

— Ви можете розмовляти й при нас, — на правах старшого, боязко зауважив Іван.

— Не можемо, — категорично відповів Федір. – Гарна погода. Ідіть надвір. Погуляйте. Але з двору нікуди не йдіть. Іване, простеж.

Дванадцятирічний Іван суворого глянув спочатку на десятирічного Дмитра, а потім перевів погляд на семирічного Олексія.

– Чого сидимо? — спитав Іван. – Кого чекаємо?

Діти пішли. Анастасія мовчала, з цікавістю дивилася на чоловіка та чекала, коли він почне.

— Анастасія, — нарешті знайшов у собі сили і видавив із себе Федір, — я хочу, щоб ти знала.

– Що знала? – не зрозуміла Анастасія.

– Я тебе люблю.

Анастасія здивовано подивилася на чоловіка.

“Таких слів він мені давно не говорив, – подумала вона, – з чого це він раптом зараз сказав?”

— І я люблю тебе, — відповіла Анастасія.

— От і добре, — важко зітхнувши, тихо промовив Федір.

— Добре, — погодилася Анастасія, з подивом дивлячись на чоловіка.

Але Федір ховав очі й дивився куди завгодно, але не на Анастасію. А вона чекала. Чекала, що він скаже ще щось. Федір це розумів. Але не міг говорити. Нервував. І, щоб заспокоїтись, він підвівся з-за столу, підійшов до вікна, пошукав очима дітей, знайшов, зітхнув і повернувся за стіл.

— І ось ще що, Анастасія, — сказав він, — якщо раптом ти мене розлюбиш…

— Чого це я тебе розлюбити мушу, — спитала Анастасія.

— Я ж говорю «якщо», — відповів Федір, — якщо розлюбиш. Розумієш?

– Не розумію.

— Ну чого ти не розумієш? Не розумієш, що можеш зустріти іншого, покохати його, а мене розлюбити? Цього не розумієш?

– Не розумію. Кого “його”?

– Ну, його. Невже не розумієш?

– Ні.

— Погано, що не розумієш, Анастасіє. Тому що в житті така не рідкість. Ось тому я хочу, щоб ти знала. Якщо таке трапиться і в нашій сімʼї, і ти мене розлюбиш, Анастасія, я все одно продовжу тебе кохати і буду за тебе боротися.

– Боротися? – здивувалася Анастасія.

— Так, — радісно, ​​з натхненням відповів Федір. – Боротися. Звичайно.

Але, помітивши на обличчі дружини здивування, Федір трохи зажурився. І раптом ентузіазм його спав.

– А що тебе дивує?

— Навіщо боротися за мене, якщо я полюблю іншого? — спитала Анастасія.

– У сенсі “навіщо”?

— У прямому, — відповіла Анастасія. — На мою думку, не треба цього робити.

— Як же це, Анастасія?

– Та так. Я покохала іншого. І що тепер? Пізно боротись.

– А наші діти?

– А що діти? Коли вони виростуть, все зрозуміють.

– А доти?

— А доти, я житиму з іншим.

– З яким іншим?

– Якого покохаю.

— А як діти?

– Знову ти про дітей. До чого тут вони?

— Бо їх ж троє!

– Ну добре. Якщо ти так хочеш… На дітей я отримуватиму від тебе великі аліменти. До того ж, у них є і бабусі, і дідусі, і дядьки, і тітки. Вони нічого не потребуватимуть. Не турбуйся за них. Вони точно не пропадуть.

Федір помахав головою.

– Ні, Анастасія, – сказав він. – Ні, ні і ще раз ні. Ти не те кажеш.

– Чому не те? А що треба?

– Тому що! Коли люблять, люблять по-справжньому, то поводяться інакше. Ось я, наприклад. Якби з тобою таке сталося, я б не опускав руки.

– І що це значить?

— Це означає, Анастасія, що ти, як хочеш, можеш жити з іншим, можеш любити, кого хочеш, а я все одно боротимусь за тебе. Тому що я люблю тебе. І такою своєю поведінкою доведу своє кохання.

— Тобі що, зайнятися більше не буде чим, як тільки боротися за мене?

— Але ж я продовжуватиму любити тебе, Анастасія! Як ти не розумієш! А людина, яка любить, не може вчинити інакше.

— Та розумію я все, Федоре. Але й ти зрозумій мене. Адже я покохала іншого! Розумієш! Іншого! Ну, так сталося. Прийшло щастя і в моє життя. Ну, ось постукало воно і в мої двері. Для чого вже тепер боротися?! Пізно!

— А я все одно цього так не залишу і боротимуся, — стояв на своєму Федір.

Анастасії набридла ця порожня балаканина.

— Роби, як знаєш, — сказала вона.  якщо тобі це приносить задоволення.

— Не в цьому річ, Анастасія. До чого тут задоволення?! Просто я дуже люблю тебе і хочу…

— Це все, що ти хотів сказати? Чи є ще щось?

– Є, – схвильовано відповів Федір.

— Тільки тебе дуже прошу, — попросила Анастасія, — говори спокійніше. Ти чогось надто розхвилювався. Попий водички.

Перш ніж продовжити, Федір випив дві склянки води.

– Я ось ще, що хотів спитати, – тихо і спокійно промовив він.

— Запитуй.

– А ти?

– Що я?

— Ну, якщо я покохаю іншу, ти боротимешся за мене?

– Ні звичайно.

– Чому це? — ображено здивувався Федір.

– Боротися за того, хто тебе не любить?

– Ну так. Ти ж мене любиш!

– І що з того! Подумаєш. Тим більше, що така боротьба забирає багато часу та сил. Не бачу сенсу.

– Сенс є!

– Який?

— Повернути мою любов до тебе, Анастасіє.

– У боротьбі?

– Ну так! Адже жінка без взаємного кохання не може. Ти згодна?

– Згодна.

— Без взаємного кохання немає щастя, Анастасія. Ти ж не станеш сперечатися з цією очевидною істиною?

– Не стану. Тільки навіщо мені знаходити взаємне кохання в якійсь там боротьбі?

– Тобто?

— Якщо я без будь-якої боротьби можу знову знайти це взаємне кохання.

– Як це?

— Спокійно, без будь-якої боротьби, взяти і розлюбити тебе (тим більше, що й привід є) і полюбити когось іншого. Згоден?

Федір замислився. Він опинився в замішанні. З одного боку, він не хотів погоджуватися. Але з іншого боку, бездоганна логіка дружини не дозволяла йому вигадати гідну відповідь.

– Не згоден, – відповів він.

– Чому?

– Не чому. Просто. Не згоден і все. Дружина завжди має боротися лише за свого чоловіка. Навіть коли він розлюбив її і йде до іншої. Інакше виходить, що вона його не любила.

— Дивна в тебе логіка, Федоре.

– Нормальна! — впевнено відповів Федір. — Для людини, яка справді любить, у такій поведінці немає нічого дивного. Інакше навіщо голосні слова, що дружина повинна любити свого чоловіка до кінця своїх днів. Незважаючи ні на що. Не зважаючи на жодні обставини.

Він підвівся з-за столу.

– Дуже ти мене засмутила, Анастасія, – сказав він, виходячи з кухні. – Дуже. Піду прогуляюсь. Може, заспокоюся. Повернусь до обіду. У нас що сьогодні на обід? Втім, не має значення. У мене немає апетиту. І я не впевнений, що до обіду він повернеться. Хіба що… — Федір задумався, — на вечерю.

А йдучи, Федір суворо подивився на дружину і ще раз нагадав їй, що навіть якщо з нею таке станеться, то він все одно боротиметься за неї.

— Ну як мені було не насторожитися після таких слів чоловіка? — казала пізніше Анастасія подругам, коли пояснювала, чому розлучається з Федором. — Чоловік поводився дивно, я вирішила простежити за ним. На мою думку, все логічно.

А Федір, вийшовши тоді з під’їзду, був настільки схвильований, що не помічав за собою стеження дружини. Навіть у кафе, де він зустрічався з Жанною, він теж не помічав її.

Анастасія сиділа за сусіднім столиком, спиною до Федора. Вона почула все, про що розмовляли Федір та Жанна. Почула і одразу все зрозуміла.

— Жанно, — сказав Федір, — я обіцяв, що піду від дружини та дітей до тебе. Але після сьогоднішньої розмови із дружиною я зрозумів, що в мене нічого не вийде.

– Чому не вийде?

— Вона не любить мене настільки, щоби боротися за мене. Розумієш?

– Не розумію.

— Моя дружина не боротиметься за мене. Що тут незрозумілого?

– Все незрозуміло.

— Ну як тобі пояснити. Сьогодні я поговорив із дружиною.

– Ти розповів їй про нас? Сказав, що у нас буде дитина?

Федір кілька разів кивнув головою і махнув рукою.

— Можна сказати й так, — відповів він. — І я поцікавився, що вона робитиме?

— А що вона? – запитала Жанна.

— Сказала, що не боротиметься за мене. Ти розумієш? Не стане!

– Так це добре! Значить, вона не заважатиме нашому щастю.

– Нічого доброго. Тому що саме в цей момент, коли вона сказала, що не стане за мене боротися, я зрозумів, наскільки вона мені дорога. І я не хочу її втрачати. Розумієш?

У відповідь Жанна плюхнула соком Федорові в обличчя, піднялася з-за столу і пішла.

— Не зро-зу-мів, — тихо, по складах промовив Федір.

Підійшов офіціант. Поцікавився, чи не треба чогось.

— А найприкріше, — сказав Федір офіціантові, — що й вона, швидше за все, так само, як і Анастасія, не боротиметься за мене.

– Не буде, – послужливо погодився офіціант. — Гаряче коли накажете подавати?

– Чому так? — спитав Федір. — Чому ніхто не хоче боротися за мене? Невже тому, що їх до мене любов неповноцінна?

— Не можу знати, — чесно зізнався офіціант і зобразив на обличчі подобу посмішки.

— Несіть гаряче, — приречено сказав Федір.

За годину Федір розплатився і вийшов із кафе. Він глянув на годинник.

«Щоб заспокоїтися, піду пішки додому, — подумав він. — На вечерю якраз встигну».

На його повернення додому Анастасія встигла зібрати всі його речі і навіть винесла їх на вулицю. Про те, що його вигнали з дому, Федір дізнався від своїх дітей. Анастасія дозволила їм після вечері недовго погуляти у дворі, а заразом подивитися за речами батька.

За що? — звертаючись до дітей, дивувався Федір, стоячи біля під’їзду в оточенні валіз, коробок, вузлів та пакетів із речами.

— Мама бачила тебе з іншою, — суворо сказав Іван, — ти мені не тато.

– Синку! Та як же так?

— І ось що, — вів далі Іван. — Мама подзвонила батькам і все розповіла їм.

— Зателефонувала батькам? — злякався Федір. — Своїм чи моїм?

— І тим, і іншим.

– І що вони сказали?

— Що сказали її батьки, тобі краще не знати, — відповів Іван. — А твої батьки зреклися тебе. Сказали, що ти їм більше не син, і вони тебе не хочуть знати. А про нас сказали, що ми нещасні сирітки, але вони про нас подбають.

— Даремно ти так, тату, — сказав Дмитро. — А якщо мама зустріне іншого? Ти уявляєш, що буде? В нас буде інший батько. Ех, ти, тату.

Іван та Дмитро зникли у під’їзді.

— Я боротимусь за вашу маму, діти, — крикнув їм услід Федір. — Я цього не залишу. Я все виправлю. Обіцяю!

Він глянув на молодшого сина.

— Олексій, синку, хоч ти не зрікайся мене, — вигукнув Федір.

— Та я, власне, і не зрікаюся, тату, — відповів Олексій. — Але ж твій вчинок… Просто немає слів.

— Одне добре слово,. Хоч від тебе.

Олексій зітхнув, підняв очі до неба і замислився.

– Ну-у, – тихо промовив він, – що сказати тобі. Може так статися, що мама стане за тебе боротися.

– Боротися? За мене? Стане? З ким?

– З тією. Заради якої ти кинув її та нас.

— Ти віриш у це, синку? Думаєш, мама за мене боротиметься?

— До чого тут я, тату. — роздратовано відповів Олексій. — Головне, щоб ти вірив у це.

З під’їзду вийшов Іван.

— Ти чого тут застряг? – звернувся він до молодшого брата. – Додому йди. Швидко. Мама чекає.

Іван узяв брата за руку і відвів у під’їзд.

— Я вірю, синку, — крикнув Федір. – Вірю. І я обіцяю, що завжди боротимуся за своє кохання.

Через деякий час Федора та Анастасію розвели. Як з’ясувалося, Анастасія, коли вигнала чоловіка, зустріла когось іншого та покохала. Федір, як чесна людина, хотів одружитися з Жанною, але й тут невдача. Вона теж покохала іншого.

І ось тепер Федір не знає, що йому робити, чого ще чекати від життя і за чию любов боротися.

КІНЕЦЬ.