-Олена?! – вигукнув чоловік, зупинившись в дверях купе, як укопаний.

Сорокап’ятирічна жінка з сумом дивилася у вікно на занесені снігом будівлі, чекаючи того моменту, коли поїзд нарешті зрушить з місця. Її думки були так далеко, що вона навіть не помітила, як хтось увійшов.

Почувши голос, вона різко повернула голову і широко відкрила очі.

-Ти? – не повірила вона своїм очам. Прямо перед нею, в теплій дублянці і хутряній шапці стояв чоловік – той, хто подарував їй неймовірне щастя, а потім…

-Скільки ми не бачилися? – тихо запитав Михайло, зачиняючи за собою двері.

Олена зіщулилася і склавши руки в замок уважно вдивлялася в таке знайоме обличчя.

-Понад двадцять років…

-А здається, все трапилося тільки вчора… – він замислився і додав: – Ти до кінцевої?

-Так.

-Я стільки разів їздив цим поїздом і не міг собі уявити, що зустріну тут тебе…

Вона знизала плечима, зробивши незворушне обличчя. Насправді ж, жінка, із острахом думала про те, що попереду ще ціла ніч, яку вони проведуть, у закритому купе. Наодинці.

-Я дуже радий тебе бачити, – сказав він, намагаючись зазирнути в її великі карі очі.

Вона була така жіночна, неприступна і красива, як і в день їхнього знайомства.

Олена мовчки посміхнулася і відвернулася до вікна. Розмовляти з ним їй зовсім не хотілося. Можливо, тому, що одного разу він закохав її в себе, а потім вчинив так, що ці спогади досі завдавали їй безмежного суму.

А, можливо, тому, що вона так і не змогла забути пристрасть, що розгорілася між ними. Подібного вона більше не відчувала ніколи…

Вони познайомилися в лікарні. Михайло Едуардович, молодий лікар, випадково зачепив юну дівчину в коридорі.

-Вибачте! – сказав чоловік, швидко присідаючи і швидко збираючи з підлоги папери.

-Нічого, – пробурмотіла почервоніла незнайомка, в білому халаті.

Михайло оцінювально глянув на неї і застиг. Маленька, тендітна дівчина, з темним волоссям і карими очима, які дуже виділялися на її блідому обличчі, зачарувала його. Вона зніяковіло відвела погляд і слабо посміхнувшись щось сказала.
-Що? – прокинувся він.

-Мені пора, – повторила Олена, зі сміхом. – Сьогодні перший день…

-Ви з інтернів? – здогадався чоловік.

-Так.

-Значить, працюватимемо разом! Мене звуть Михайло Едуардович, працюю тут другий рік. Якщо будуть питання – звертайтесь!

-Дуже приємно, – пробурмотіла дівчина, притискаючи до себе свої папери.

Цілий тиждень Михайло не знаходив собі місця, спостерігаючи за Оленою. Вона запала йому в душу так сильно, що він готовий був на все, аби ще раз почути її голос. В один із днів, коли чоловік заступив на нічне чергування, він помітив її в коридорі.

-Олено, ти теж чергуєш?

-Так, – усміхнулася дівчина.

-Сьогодні був такий складний день, – важко зітхнув він. – Хочеш кави? Я пригощаю, якраз купив чудову арабіку.

-З радістю, – погодилася Олена і вони разом пішли довгим коридором.

Напередодні Михайло чув її розмову з іншою дівчиною-інтерном, Катею. Вони обговорювали чоловіків, і Олена обмовилася, що давно вільна. Цей факт викликав у чоловіка небувалий азарт, крім того, молода і старанна дівчина-інтерн йому дуже подобалася.

Олені лестила увагу з боку привабливого Михайла Едуардовича, але незважаючи на це, вона поводилася з ним дуже стримано.

Однак, Михайло був майстром зваблення: чим більше минало часу, тим сильніше дівчина прив’язувалася до нього. Добродушний, надзвичайно розумний, а головне — дбайливий чоловік подобався всім дівчатам у колективі.

Незабаром дружнє спілкування на роботі змінилося прогулянками в місті. А в один з похмурих дощових днів, дівчина запросила Михайла зайти до неї на чай.

Дружба, непомітно для неї самої, переросла на щось більше. І ось, така скромна і нерішуча Олена, вже танула від його ніжних дотик і надто відвертих ласок.

Але щастя було недовгим. Коли Оленина інтернатура вже добігала кінця, поведінка Михайла різко перемінилася.

Закохана дівчина помітила, що чоловік охолодив до неї і став сторонитися її: він був занурений у свої думки і йому часто було не до Олени.

-Ви з Едуардовичем посварилися? – запитала якось Катя.

-Не знаю… – пробурмотіла похмура Олена. – Він уникає мене.

-Не хотіла тобі говорити, тим більше напередодні екзамену, – почала було Катя, – але я бачила його з іншою!

-Що?

-Ага. На вулиці. До нього підійшла ефектна брюнетка, напевно, їй теж років тридцять, і він так її обійняв… – Катя замовкла, спостерігаючи за реакцією подруги.

-Я подумала було, що вона його родичка. Мало що… Але коли Михайло поцілував її…

Олена відсахнулася. Голова йшла кругом, перед очима попливли кола. Катя, помітивши незграбний погляд подруги, взяла її під руку і швидко посадила на лавку в коридорі.

-Ой, що ти? Може, води?

-Яка ж я д*рна… – прошепотіла вона, і її очі наповнилися сльозами.

-Не він перший, не він останній! Ясно ж було, що Михайло той ще фрукт, – похмуро зазначила Катя. – Я говорила тобі, а ти повз вуха все пропустила.
Все стало на свої місця: у нього з’явилася інша, тому Мишко і віддалився… Дівчина була в розпачі і сяк-так склавши іспит, вирішила поїхати подалі. Михайло схаменувся надто пізно — вже було нічого не змінити.

-Олено, що відбувається? – запитав Михайло, намагаючись обійняти свою дівчину. – Мені скaзaли, що ти їдеш! Що ти вигадала?

-Я не хочу більше тебе чекати! – закричала вона, і відштовхнувши Михайла, втекла геть з кабінету.

-Нічого не розумію, – пробурмотів Михайло Едуардович.

Чоловік помітив Катерину, яка сиділа за столом і вдавала, що нічого не чула, підійшов до неї. Краще б він цього не робив…

Поїхавши в інше місто, Олена обірвала всі свої зв’язки, аби більше не згадувати той час, коли їй було так недобре. Вона влаштувалася лікарем, вийшла заміж за чоловіка, який був старший за неї на вісім років, і якого, як їй здавалося, вона могла б любити.

-Це нестерпно! – думала вона, дивлячись, як занесені снігом ялинки змінюються безмежними білими просторами. – Чому саме зараз, коли я на межі розлучення? Я не можу дивитися на нього, не можу…

-Ти заміжня? – раптом запитав Михайло Едуардович, який весь цей час спостерігав за непроникним виразом обличчя своєї супутниці.

Хвилювання видавали лише руки: вона з такою силою склал пальці в замок, що вони побіліли.

-Так.

-А я розлучився…

-Чого ж це? – її голос зрадницьки здригнувся.

-Тому що одружився на обманщиці, – раптом відповів він, дивлячись на Олену.

У її великих сумних очах читалося німе питання.

-Не розумію, – пробурмотіла вона.

-Я розповім тобі все і хочу, щоб ти послухала мене уважно.

-Добре, – сказала вона, намагаючись заспокоїти своє серце, яке калатало з шаленою швидкістю.

-Катя ніколи не була тобі подругою, – сказав Михайло і багатозначно подивився на Олену.

-Чому? – здивовано спитала вона.

-Вона сказала, що ти мені зраджуєш і збираєшся вийти заміж за іншого. Хочеш поїхати з ним із міста.

-Та як вона могла вигадати таке?! – обурилася Олена. – У мене нікого не було…

-Знаю, – кивнув чоловік, – вислухай мене до кінця.

Він трохи помовчав, а потім продовжив:

-Я дзвонив тобі того вечора, але ти не відповідала. Весь наступний день я намагався знайти тебе. Зателефонував Каті, сподіваючись, що вона мені зможе допомогти. Дівчина довго відмовлялася, а потім, “зізналася”, що ти у того чоловіка, – він уважно подивився на Олену.

-Не знаю, що на мене найшло, але я був у розпачі. Відкрив ігристе. У цей момент до мене прийшла твоя подруга. Підтримати. Що було далі я пам’ятаю дуже смутно, тільки вранці я прокинувся в ліжку поруч з нею…

-Ви…

-Так, – підтвердив чоловік. – Для мене це нічого не означало, тому що я не розумів, що роблю тоді А Катя на щось сподівалася, не давала мені проходу. Через деякий час вона повідомила про вагітність…

Олена закрила обличчя руками: в голові закружляло, у вухах стояв шум. Як та, якій вона довіряла, могла так вчинити? Михайло сів поруч і простягнув жінці склянку.

-Випий води, тобі стане легше.

-Ти одружився з нею? – насилу змогла сказати жінка.
-Довелося, – важко зітхнув чоловік. – Я ж думав, що скоро стану батьком і відчував себе винним. Тільки народити вона не змогла…

Жінка мовчки дивилася прямо перед собою, не в змозі щось сказати.

-Ми прожили з нею ще рік, а потім я вирішив розважитися, тому що Катерина набридла мені своєю ревністю. Коли ж я сказав, що ніколи не любив її і нам потрібно розлучитися, вона розлютилася. Розказала мені все: і про тебе, і про вагітність. Виявилося, що жодної дитини не було і вона все вигадала…

-Вона що зовсім вже!..

-Мабуть ні. Просто підступна і заздрісна жінка, – розвів він руками. – Катя була закохана в мене з самого початку і дуже хотіла бути на твоєму місці, але я навіть не дивився в її бік. Тому вона вирішила зробити так, щоб ти сама мене кинула… Що ж їй це вдалося, – тихо сказав Михайло. – Не знаю чому, але Катерині здавалося, що ти зіпсуєш мені життя, і тільки з нею я буду щасливий. Така собі “брехня для порятунку”, як вона сказала.

-Як же це огидно… – прошепотіла Олена.

Михайло кивнув головою.

-Після того, як спливла вся правда, я хотів знайти тебе. Але на свій жаль дізнався, що ти вийшла заміж за свого колегу по роботі і чекаєш дитину. Ви з чоловіком виглядали щасливими і я не став заважати.

Олена розкрила рот від подиву. Вона й уявити не могла, що Мишко любив її так сильно.

-Більше я не одружився… А ти… Ти зараз щаслива? – тихо запитав Михайло. Його погляд блукав по її обличчю.

Жінка мовчки відвела очі. Вона навіть собі не могла зізнатися в тому, що її шлюб був помилкою. Єдина радість у житті, яку вона мала — це син. Всі ці роки вона була зразковою дружиною і люблячою мамою, намагалася зробити вигляд, що щаслива. А після того як син виріс і поїхав вчитися, між нею і чоловіком не залишилося нічого спільного.

-Мені дуже шкода, що ми розлучилися, – додав він.

-Все це в минулому, – тихо відповіла Олена, піднімаючись на ноги.
ʼ
Вона взяла сумочку і швидко вийшла із купе. Сльози застилали очі. Їй було так погано, що хотілося бігти не озираючись, щоб більше не бачити його. Умившись, вона трохи заспокоїлася. А потім повернулася в купе і одразу лягла спати. Кожною клітиною жінка відчувала його присутність.

-Приємних снів, – сказав Михайло, дивлячись на те, як вона відвернулася до стіни.

-Добраніч…

Здавалося, сон повинен був прийти одразу – так вона втомилася за день. Але їй не спалося.

-Навіщо я повірила Каті? Як вона могла так підло з нами вчинити?! Якби тоді ми не розлучилися… Але чому ж тоді він став таким холодним до мене? Може, все, що він зараз говорив – брехня?

Пролежавши без сну біля двох годин, Олена сіла, опустивши ноги на холодну підлогу. У світлі ліхтарів, чергової станції, вона побачила, що Михайло теж не спить.

-Якщо ти й справді любив мене, то чому ж став утікати? – схвильовано запитала вона, не в змозі більше мовчати.

Михайло не зводив з неї своїх виразно-зелених очей. А потім сів і повільно сказав:

-Це був непростий період. Батько тоді сильно заслаб і всі мої думки були зайняті лише тим, як врятувати його.

-Чому ти не сказав мені? – ошелешено запитала жінка.

-Не міг. Я поклявся, що буду мовчати… Ти поїхала, а його не стало через вісім місяців.

-Мені дуже шкода… – пробурмотіла жінка, опустивши очі.
Михайло різко підвівся. Зробив крок до неї і, взявши за руку, потягнув до себе.

-Я так і не зміг забути тебе…

-Будь, що буде, – думала вона, дозволяючи обіймати себе. – Це всього лише хвилинна слабкість. Більше ми ніколи не побачимось…

На ранок, їй не було соромно.

Він просив її номер телефону та адресу, але жінка лише похитала головою. На пероні вони палко обіймалися: він – вірячи, що тепер у них все буде добре, вона – знаючи, що це їхня остання зустріч.

Через місяць Олена розлучилася з чоловіком і з того часу її життя почало втрачати всякий сенс. Єдине, що могло її змусити піднятися з ліжка – робота: жінка цілодобово не вилазила з кабінету, брала додаткові зміни, аби не бути вдома на самоті.

Похмурим березневим ранком вона сиділа на кухні і дивилася у вікно. Два протяжні дзвінки в коридорі змусили її здригнутися. Олена неохоче встала і навіть, не дивлячись у вічко, відчинили двері.

-Михайло? Як ти… – здивувалася жінка, побачивши на сходовій клітці його.

Вона позадкувала назад і вперлася спиною в стіну. Михайло – єдина людина, кого вона ніяк не очікувала побачити тут, але дуже хотіла. Олена згадувала їхню випадкову зустріч у поїзді практично щодня і вже шкодувала, про своє рішення. А зараз…

-Я знайшов би тебе, навіть якби ти сховалася в іншій країні! – вигукнув він, підійшовши до неї впритул і міцно притиснув до себе.

-Навіщо ти приїхав? – запитала Олена, тремтячи від нахлинувших на неї почуттів.

-Ми живемо лише один раз. І я не хочу все життя шкодувати про те, що не зробив, – він уважно подивився на неї. – Очі видають тебе, хоч би як ти опиралася…

Він погладив її по волоссю. Потім, поцілував, так само пристрасно, як і двадцять років тому.

Здавалося, ніби й не було цієї розлуки…

А потім, він залишився з нею.

Назавжди.