Мене звати Дарина Степанівна, мені 65 років. Я живу тихим життям, на пенсії, без сім’ї. Діти живуть своїм життям у різних містах, а чоловіка я втратила багато років тому. Єдине, що приносить мені радісmь і розважає – це моя дача. Коли стає тепліше, я переїжджаю туди, прибираю в будинку, доглядаю за садом, створюю красиві клумби. Це мій райський куточок, де я відчуваю себе умиротвореною.

Але взимку я не можу залишатися на дачі.Самотужки впоратися зі снігом стає занадто складно, тому доводиться повертатися до міста. У вересні минулого року я трохи застудилась, і мені довелося залишитися в місті на тиждень. Як тільки одужала, то з радістю повернулась до свого улюбленого села.

Підійшовши до будинку, помітила, що ворота навстіж відчинені. Я відчула приплив тривоги, гадаючи, чи не проник хтось у мій сад. Здавалося, все було в порядку, за винятком розхитаної клямки на дверях. Мене охопив страх, що хтось вторгся в будинок самотньої пенсіонерки. Я обережно увійшла, але, на моє полегшення, все було mак, як я залишила, за винятком ковдри на ліжку, якою я не користувалась. Вона лежала на нижній полиці шафи, а на столі стояла чашка. Я завжди прибирала за собою, тож щось точно було не так.

Коли перший шок вщух, на зміну йому прийшло роздратування. Хто взяв на себе сміливість увійти до мого дому без запрошення? І чому вони скористалися моїм горням?Я визирнула у вікно і побачила маленьку дівчинку, яка сиділа за будинком. Вона назбирала дров, розпалила багаття і гріла свої маленькі ручки біля полум’я. Ось вона, моя непрохана гостя, займалася домашніми справами.

Я вийшла на вулицю і навмисне кашлянула,  спостерігаючи за її реакцією. “Непрохана гостя” прокинулася, виглядала переляканою, але не втекла. Навпаки, вона пішла прямо до мене.

“Вибачте, я тут недовго”,- сказала вона м’яким і покірним голосом.

Побачивши її маленьку постать і жалісливу поведінку,  я одразу ж відчула співчуття. “Як довго ти тут? Що ти їла?”,- запитала я.

“Лише два дні… У мене було небагато їжі. Я з’їла трохи хліба,лише крихту…” – відповіла вона.

Дівчинка гордо простягнула палицю з наколоmим на неї шматочком білого хліба. Він був димчастий і трохи підгорілий по краях.

“Як тебе зваmи, люба? І як ти тут опинилася?”,- запитала я.

“Я Анастасія, але всі називають мене Настя. Мама з віmчимом вигнали мене з дому. Я не хотіла з ними жити, тому пішла…”

Я зрозуміла, що ця дівчинка зовсім не з нашого села.Це була звичайна, але сумна історія. Її мати була безробітною, вітчими часто змінювалися, в сім’ї було мало їжі, але багато алкоголю і недбалості.

Її історія зачепила мене за живе, але я не могла юридично взяти її до себе як рідну. Тим не менш, я дозволила їй залишитися в будинку і забезпечила їжею. Всю ніч я роздумувала над тим, як я можу їй допомогти.Зрештою, я згадала про стару знайому, яка займала посаду в місцевій адміністрації. Вирішила зателефонувати їй, сподіваючись, що вона зможе запропонувати якусь пораду чи допомогу.

Ірина Петрівна запевнила мене, що в моїй ситуації може бути рішення. Вона пообіцяла взяти на себе відповідальність і допомогти нам. Хоча для цього потрібно було оформити багато документів й побігати по інстанціях, але подолавши усі труднощі та бюрократичні перепетії, я таки стала офіційним опікуном Насті.  Вона не могла повірити своєму щастю, а її матір, з того часу, більше ніколи не цікавилася життям рідної доньки, від якої вона відмовилась.

Зараз ми живемо разом, як бабуся і онука, взимку в квартирі, а решту року – на дачі. Незабаром Настя піде до школи, і я не сумніваюся, що у неї будуть успіхи. Вона вже вміє читаmи, писати, рахувати і має неабиякий талант до малювання. Її роботи просто захоплюють дух. У неї є потенціал стати справжньою художницею…

КІНЕЦЬ.