Ганна Іванівна, бабуся та дружина з тридцятисемирічним стажем, прагне гармонії у своїй хаті, яка здається вже недосяжною. Її життя на пенсії контрастує з життям її все ще працюючого чоловіка, Івана Івановича.

Вона почувається зненавидженою, недооціненою і сприймається ним, швидше, як доглядальниця, ніж як дружина. Нещодавно, коли Ганна встала раніше, щоб приготувати сливовий компот, на кухню увійшов її чоловік.

Посеред пари та окропу Ганна тепло привітала чоловіка, але зустріла його грубу вимогу поїсти. Не дочекавшись і п’яти хвилин, він з явним невдоволенням взявся за приготування їжі, поки дружина займалася консервуванням.

Коли пізніше Ганна поцікавилася, як у нього справи, він знову відповів грубо, критикуючи її за те, що консервування для неї важливіше, ніж годування чоловіка.

Ганна мовчки вийшла з кімнати , засмучена. Іншого разу, після втомливого дня, проведеного на дачі, Ганна повернулася додому і застала Івана ліниво дивлячогося телевізор.

Вона попросила його відкрити жалюзі для її квітів, але той навіть не збирався цього робити. Ганні Іванівні здається, що їхній шлюб перебуває на межі розпаду; відсутність уваги та допомоги з боку чоловіка пригнічують її.

Вони завжди часто сварилися, але в основному подружжя недовго дується один на одного, а потім відновлює стосунки як ні в чому не бувало, проте Ганна відчуває, що образа вже накопичується.

У розмові з подругою вона зізналася, що з жахом думає про майбутній вихід чоловіка на пенсію, боїться 24/7 мати справу з його поведінкою. Вона бажає мирного співіснування та взаємної поваги у їхні сутінкові роки, але відчуває, що її благання залишаться без відповіді.

КІНЕЦЬ.