Віктор з Валентиною переїхала в нову квартиру.

Вони обміняли свою невелику двокімнатну квартирку на простору, розташовану на другому поверсі трикімнатну квартиру, звісно з доплатою.

На новому місці швидко освоїлися сини–погодки семи та восьми років, які шмигали один за одним по квартирі.

Знайомство з сусідами тільки починалося. Майже одразу ж Віктор і Валентина познайомилися з іншою подружньою парою – Мариною й Анатолієм.

Оскільки сусіди були ровесниками, то між ними почалася дружба. І вже незабаром сусідка по сходовому майданчику Марина доповіла Валентині, хто і чого з себе в цьому будинку вартий. Особливу увагу у своїй розповіді вона приділила Жанні, яка жила в тому ж під’їзді на першому поверсі.

Жанні було трохи більше тридцяти. Виглядала вона дуже непогано. Зі своїм чоловіком Жанна розлучилася кілька років тому. Одразу після розлучення відправила своїх дітей – дівчинку й хлопчика своїм батькам. І після цього почалося її «веселе» життя.

– Чоловіків вона міняє, як рукавички, – продовжувала свою розповідь Марина. – Причому, знаходить вона собі не якихось гульвіс, а цілком нормальних чоловіків, якщо судити з вигляду. Багато хто з цих мужиків заради неї кидав свої сім’ї, але ніхто з них довго з нею не затримувався. Якщо чесно, мій теж на неї поглядав, але я його одразу на місце поставила, попередивши, що, мовляв, якщо щось помічу, то цього ж дня вилетиш із нашої квартири.

Валентина уважно слухала нову подругу і, як кажуть у таких випадках, мотала собі на вус. А Марина продовжувала свою розповідь…

– І от вона яка нахабна! То в неї в квартирі кран потече, то вимикач зламається. І вона, тут як тут, одразу біжить до наших мужиків. І не звертається по допомогу до старих, а шукає по молодше, на кшталт наших. А якщо хто до неї в квартиру потрапив, то вважай пропав. Залишається тільки гадати, чим вона їх там причаровує.

Ця розмова Валентини з Мариною відбулася віч-на-віч, і, звісно, Віктор – чоловік Валентини про цю розмову не знав ні слухом, ні духом.

І ось одного разу, коли Віктор повертався з роботи додому, біля входу до під’їзду його зупинила Жанна.

– Слухай, сусіде! – почала вона. – А ти не подивишся, що у мене трапилося з лампочкою в холодильнику.

Виявилось, що лампочка, раптом ні з того, ні з сього перестала світитися.

Віктору було зрозуміло, що лампочка перегоріла, і її треба просто замінити. У хаті у нього, як у хорошого господаря, у запасі була і така лампочка.

Відмовити привабливій, симпатичній жінці він не міг і пообіцяв через п’ять хвилин заглянути до неї. Але так сталося, що дружина Віктора стала свідком розмови чоловіка з Жанною, спостерігаючи за ними з вікна своєї квартири.

І перше запитання, яке почув Віктор, переступивши поріг своєї квартири, звісно стосувалося тієї милої розмови із сусідкою по під’їзду.

– І про що це ви так мило розмовляли? – запитала грізно Валентина.

Віктор застиг від несподіванки.

– Так Жанна попросила лампочку в холодильнику змінити, – спокійно відповів Віктор.

– Он як, – здивувалась Валентина. – Ти вже й ім’я її знаєш.

Валентина ніколи не була надто ревнивою, і Віктор, як ні в чому не бувало, продовжив:

– Та там справ на п’ять хвилин.

– Нікуди не підеш, стала на шляху Віктора чоловіка, – я забороняю тобі заходити до її квартири.

– Валю, це що за фокуси! – обурився Віктор. – Ти мене в яке становище ставиш. Жінка збиралася кудись іти, а тепер, відклавши всі справи, мене чекає.

– Нічого страшного, трохи зачекає, і зрозуміє, що ти не прийдеш.

– Валю, давай домовимося так, сьогодні я виконаю її прохання. А наступного разу, якщо вона звернеться до мене, скажу, що мені ніколи.

Віктор, обійшовши дружину, подався до виходу. Повернувся він справді за п’ять хвилин. Але для Валентини ці п’ять хвилин видалися вічністю.

– Зрозуміло, – накручувала себе Валентина за його відсутності. – Сьогодні він не наважиться затриматись у неї. А потім, коли я, наприклад, піду відвідувати своїх батьків, він обов’язково забіжить до неї.

– Ну от і все, – заявив Віктор, повернувшись додому.

– Тільки не треба мені брехати. Такі безсоромні баби свого не проґавлять, – звернулась дружина до Віктора.

– Що за нісенітниці ти несеш, – обурився Віктор. – Та я тобі, чим хочеш поклянуся, з її боку навіть натяку не було на якісь стосунки.

– А ти значить чекав цього натяку?!

– Нічого я не чекав. У мене дружина красуня, – постарався Віктор стишити пристрасті, – навіщо мені когось на стороні шукати?

– Ти мені зуби не заговорюй. Сьогодні ляжеш спати у залі на дивані. І до мене в спальню, щоб ані ногою.

Сварка тривала тиждень. І, зрештою, Віктор, не відчуваючи за собою провини, заявив дружині:

– Або ми живемо, як чоловік і дружина, або я переїжджаю до своїх батьків.

– А я тебе не тримаю. Можеш одразу переїжджати до неї!

Після цих слів Віктор зібрав усе найнеобхідніше і подався на вихід. Даремно чекав він, що його дружина зупиниться. Цього так і не сталося.

Наступного дня своїми проблемами Валентина поділилась із Мариною.

– Ну, ти даєшь, подруго, – почала наставляти її на істинний шлях Марина. – Ти ж йому повну свободу надала. Його ж у батьків ніхто не контролюватиме. Вони тепер із Жанною у будь-який час можуть зустрітися.

– Що мені тепер робити?

– Дзвони і благай, щоб повернувся до тебе. І негайно.

Валентині нічого не залишалося, як виконати вимогу своєї сусідки. Віктор був радий дзвінку дружини і без зайвих слів повернувся додому.

Сімейне життя тривало. Але Валентина щодня чекала каверзи від Жанни. А одного разу, коли її чоловік був на роботі, до неї зайшла Марина.

– Ну, все подруго, тепер можна зробити видих.

– Щось хороше сталося? – поцікавилася Валентина.

– Ти чула, Жанна з’їжджає? Квартиру виставила на продаж. А сама виходить заміж за якогось заможного чоловіка. Разом із дітьми до нього у заміський будинок вселяється. От ти мені скажи, за що ось такій бабі таке щастя. Все-таки яке несправедливе життя!

– А ти що заздриш їй? – запитала Валентина.

– Та ні, звісно, – заявила Марина, намагаючись сказати ці слова з байдужістю.

Та тільки голос її все ж видавав…