У нас у сім’ї було 6 дітей. Батько у всіх один. Жили у звичайному селищі, діти з’являлися одне за одним через 2-3 роки. Мама не працювала довго. Жили на одну зарплатню. Виживали. Але роздягнені не ходили, голодні не сиділи. Мати працювала тяжко, мали свій город, корову, свиню, вівці та кури.

Роботи повно – випрати (без машинки) на 8 осіб, наносити води з колодязя для людей, худоби, для прання та лазні, наготувати їжі на сім’ю. З 14 років я вже косила траву на косовиці нарівні з дорослими. Запитань до мами немає щодо цього періоду.

А потім незрозуміло з чого я стала гіршою за всіх, нікчемнішою за всіх, лінивіше за всіх. Не сварилися. Такий біль, така образа! Дуже мучилася, все намагалася щось налагодити, довести з усіх дітей найбільше їй допомагала і тягала подарунки, працювала в неї на городі, і в її приватному будинку, вона мене кликала «трактор».

Я в неї завжди щось роблю, тут приходить інша сестра, яка не була в неї 2 місяці. Мама від щастя сяє, адже радість яка, давно не бачилися! Не знає, куди її посадити та чим почастувати. А до мене ставлення на кшталт: «Ти все ще тут? До мене тут дочка прийшла!».

Потім я дізналася навіщо я до неї часто ходжу. Виявляється, краду. Ложки, якісь старі капронові блузки, кришку у чайника підмінила. Після цього я перестала ходити. Дзвонить мені одна з сестер: Ти що? Я прийшла до мами, а у неї сміття у відрі через верх сиплеться, мухи дзижчать, сморід такий в спеку від відра. Хліба немає жодного шматка! Холодильник порожній!». Запитую: «А може, ти згадаєш, що ти теж її дочка? А може, ви перестанете всі разом із мамою вважати, що це саме мій обов’язок?».

Через 4 місяці мама злягла, всі переполошилися, я прийшла, всі по черзі чергували біля неї 8 днів. Їй стало легше і все пішло по-старому. Я маю на увазі мамине ставлення. Одне змінилося — усі стали хтось більше, хтось менше, до неї ходити і робити домашню роботу.

Я нормальна, мені незабаром 70 років, робочий стаж 42 роки. Нормальна сім’я, дорослі діти та онуки є. Мама лежить п’ятий рік. Вже нічого не розуміє, не знає, хто вона, хто я, де вона. Померли за останні десять років три сестри. Одна сестра рік тому мати просто покинула (не з’являється і не дзвонить).

Та й тепер мати на мені. Їй 95 років. Вже нічого не зробиш, не виправиш, не достукаєшся до неї і не дізнаєшся, за що таке ставлення? Забираю за нею і завжди пам’ятаю, ким я для неї була.

Сама розумію, що треба вже закрити цю сторінку, було й було. Але згадую і так боляче! Як я не знала з якого боку зайти, як домогтися і довести, що я не гірша за інших, що я теж гідна її кохання, її турботи. Нічого вже не зміниш, і я до кінця життя це пам’ятатиму.

КІНЕЦЬ.