Зараз дивлюся я навколо і бачу, що люди батьків похилого віку до себе забирають, щоб їм легше жилося і під наглядом були, – поділилася зі мною 70-річна Тамара Дмитрівна.

– З сіл везуть до себе, з далеких міст. А у нас все не як у людей, на жаль. 15 років жили разом, в нашій трикімнатній квартирі, з сином і його родиною.

Я їм дітей виростила, все для них робила, і в добрі і не дуже завжди була порід, підтримувала, допомагала. Тепер, можливо, мені самій допомога знадобиться скоро: очі вже не так гарно бачать, ноги не ходять, як раніше було, важко, загалом, щоб там не говорили. А вони зібралися їхати від мене в своє власне житло. Залишають свою вже стареньку матір.

Синові моєї сусідки Тамари, Романові, вже за сорок років.

У матері і її сина у власності на двох вельми хороша та простора трикімнатна квартира в хорошому районі міста.

Сюди п’ятнадцять років тому Роман і привів свою молоду дружину Ірину.

– Так, це правда, я сама їх навіть сюди покликала, щоб добре їм було! – згадує Тамара Дмитрівна.

– Квартира, кажу, велика, живіть, місця багато, всім вистачить. А гроші, якщо у вас зайві є, відкладайте на своє житло, колись і власний дах над головою матимете. До того ж, коли грали весілля, то наречена вже чекала дитину. Кажу, не справа це хороша, з маленькою дитиною по чужих кутках тулитися, ще й оренда теж дороге задоволення, син сам просто не зможе оплатити все це відразу. Потрібна поліклініка хороша, хороший садок, у нас все поруч.

Але у те, що молоді таки збируть такі великі кошти на свою власну квартиру, ніхто з самого початку всерйоз не вірив і це зрозуміло.

Яке вже там збирати! Уже й то добре, що було за що добре жити.

Працював, на той час, лише один Роман, а сама Ірина до трьох років сиділа в декреті, потім вийшла, але пропрацювала недовго – коли старшому синові виповнилося п’ять, з’явилися дівчатка-близнятка.

Зрозуміло, що відтоді невістці зовсім не до роботи було, вона весь час сиділа вдома, займалася своїми дітьми.

Ось тут-то допомога Тамари Дмитрівни виявилася дуже до речі. Вона і раніше ніколи не відмовляла Ірині ні в чому, а після народження дівчаток взагалі перестала належати собі. Та й як інакше? Близнюки в сім’ї – це досить таки важко.

– І старший ще невеликий, всього лише п’ять років! – згадує жінка.

– А тут дівчата новонароджені. Ми спочатку з Іриною обоє за голову бралися, хоч і удвох, але важко було. Так що там удвох! Було б ще дві вільних людини, всім би справа знайшлася б, ніхто б не відпочивав. Спробуй їх всіх на вулицю витягнути, наприклад! Та ще якщо не влітку – ціла справа, стільки одягу на них одіти одночасно потрібно.

– Років до трьох взагалі ні про яке особисте життя не йшлося, всю себе я присвячувала дітям та онукам, адже розуміла, що без моєї допомоги вони просто не справляться самі. Потім, з часом, стало трохи легше, але теж не набагато. Ні, одна, звичайно, Іринка ніколи б не впоралася.

З другого декрету Ірина вийшла згодом, можна так сказати – коли дочки перейшли до другого класу.

– Та коли б не я, то і зараз ще б не вийшла! До цих пір забираю всіх зі школи, годую обідом, стежу за уроками. Ну, тепер-то вже набагато менше, ніж на самому початку, звичайно. Внучки в четвертому класі як-ніяк.

Грошей син з дружиною так і не накопичили, хіба що на пару метрів житла де-небудь в однокімнатній новобудові, і про те, щоб переїхати від матері і жити своєю сім’єю, давно вже ніхто мову не заводив.

Хоча сусідка Тамара іноді бурчала, що от не дають їй, мовляв, спокійної старості, сидять на голові всім кагалом.

Але бурчала беззлобно і, як вона впевнена, всі і сприймали ці слова як жарт. Ніхто не ображався, уваги не звертав на неї, оскільки варіантів не було, усі чудово розуміли, що їм просто судилося жити разом, тому все родинне життя разом сприймалося абсолютно спокійно.

А недавно трапилося диво, інакше це не назвеш – Ірина несподівано отримала хороший спадок, якого зовсім не очікувала і про який не думала.

Та не просто спадок – королівський подарунок від життя: трикімнатну квартиру в центрі міста.

Накопичені гроші вони з чоловіком тут же вклали в косметичний ремонт, щось відмили, щось пофарбували, побілили стелі, поклеїли шпалери, купили холодильник з пральною машиною і пакують речі: переїжджають в своє житло!

Нарешті, після п’ятнадцяти років життя зі свекрухою, сім’я могла собі жити спокійно окремо.

І тільки літня жінка зовсім не радіє цьому, ходить похмуріше хмари, а недавно заявила синові і дружині відкрито:

“Ви – зрадники! Кидаєте стару матір в квартирі одну!”

– Коли вам була потрібна допомога, я допомогла, чим могла! – мало не плакала жінка в розмові з сином і невісткою. – Приютила вас у найскладніший період на п’ятнадцять років, підставила своє плече, з дітьми допомагала. А тепер, значить, діти виросли – і я нікому не потрібна тепер? Коли мені допомога знадобиться, і не буде нікого поруч? Нікому стакан води подати буде?

– Мамо, ну яка тобі ось прямо зараз допомога потрібна? – втомлено в двадцять п’ятий раз пояснює син. – Ти цілком здорова, на своїх ногах, ходиш по магазинах. Який стакан води тобі треба подати? У тебе ще років двадцять активного життя попереду!

– Так-так, звичайно, двадцять! – з образою перебиває сина Тамара Дмитрівна. – Скажи ще – п’ятдесят. Якщо я не лежу, а бігаю за вашими дітьми, це не означає, що у мене все добре!

– Мамо, ну ось і добре, не треба більше ні за ким бігати! Займайся собою, поїдь в санаторій кудись. У тебе своя квартира, заважати ніхто не буде. Та й ми не на край світу їдемо. Будеш приїжджати до нас в гості, а ми до тебе. Жити будеш в тиші та спокої, в порядку, а якщо щось потрібно – телефонуй, ми завжди допоможемо.

Але мати ображається на дітей, якщо чесно, вона до останнього сподівалася жити з дітьми.

Жінка вважає, що тепер не потрібна своїм дітям, бо онуки підросли, тепер їм без неї жити краще.

Сусідка злиться найбільше на невістку, адже в сім’ї все вирішує вона. Мати не може зрозуміти, чому діти не забирають її з собою?

КІНЕЦЬ.