Мені 32 роки. Я з дуже бідної родини. Батьки розлучилися, коли мені було 17 років. Брат на три роки молодший за мене.
Після розлучення батьків я почала багато працювати, щоб вистачало на оренду житла та інше. Вступати нема на що було.

Працювала прибиральницею, офіціанткою. Мама кухарем. Але я була сповнена надій і вчила англійську, знайшла роботу в гральному бізнесі, почала добре отримувати і мама пішла з роботи.

Вже 11 років мама сидить удома, грає у комп’ютері в ігри. Їй було 40 років, коли все почалося. З того часу я тягла брата, її та її чоловіка, який мені не рідний батько. Виїхала працювати за кордон і надсилала їм гроші.

Я сподівалася, що все зміниться, і вони щось почнуть робити. Я сама винна, в тому, що допомагала їм стільки років, але я це робила з кохання, а в результаті мама тільки розлінилася, безхарактерний брат, живе з мамою, дівчат немає, заробляє копійки.

Я б уже все купила собі в житті, але в мене все йде на них просто у неймовірних сумах. Мені майже 33 років, дітей немає, стосунків немає. Навіть просто простого партнера немає.

Мені інколи не хочеться існувати на цьому світі від образи, бо моя любов до рідних переросла у ненависть. Мама мені заявила, що кохання не може бути ношею, а якщо ноша, то я їх не люблю, що в мене немає матері, що вона не варта такої дочки як я.

Мені було дуже тяжко весь цей час, роки важкої роботи. Я втомилася і не можу так продовжувати. Але мені страшно, що якщо я їх кину, то мучитимуся ще більше.

КІНЕЦЬ.