-Оленочко, ми у вас залишимося на ніч. А то нам з Анютою нікуди йти, – ошелешила мене Вікторія.

-Взагалі-то, я нічого не сказала Русланові. Він вас не знає. Його б треба якось підготувати…

-За це на хвилюйся. Я сама з ним про все домовлюся.

Мені аж стало цікаво, як це майже незнайома мені жінка намагається домовлятися з моїм чоловіком. І ось так просто збирається залишитися в нас на ніч. Ще й з дочкою…

Це трапилося вже давно. Але забути не можу досі. Переїхали ми якраз з чоловіком в нову квартиру. Можна сказати – нарешті переїхали. Разом зі своїми двома хлопчиками – Стасом та Денисом.

Хлопчаки наші маленькі ще були. Одному тоді було чотири місяці, другому – два рочки.

Я тішилася, немов дитина. Нарешті в нас з чоловіком була своя кімната! Простора вітальня. Ну, і в хлопців своя дитяча…

Переїхали ми на новорічні свята, а до весни вже обжилися.

Я дуже люблю мистецтво. Тому намагаюся відвідувати різні виставки одразу, коли в мене випадає така можливість.

Так от, було це якраз весною, через кілька місяців після нашого переїзду. На одній з виставок підходить до мене одна жіночка. Гарна, ефектна. Представилася Вікторією. Така мила на вигляд.

Спитала, чи подобаються мені роботи і розповіла, що вона організатор сьогоднішнього дійства. Працює художницею і її роботи навіть виставлялися. Сама вона родом зовсім не з нашого міста, а тут вона була тимчасово зі своєю донькою.

Я деталі не дуже розпитувала, але наскільки я зрозуміла, вони хочуть тут затриматися. Дуже сподобалося їм наше місто. Слово за слово, виявилося у нас багато спільних поглядів щодо мистецтва, та й не тільки.

Обмінялися ми контактами і на тому й розійшлися. Та я навіть і не очікувала, що вже наступного дня Вікторія зателефонує та запросить мене випити разом з нею кави. Ну, я й подумала – а чом би й ні. Це була наша тільки друга зустріч.

А вже наступного дня вона зателефонувала, і сказала, що хотіла б зайти до нас в гості разом з дочкою. Я, чесно кажучи, не дуже готова була до їхнього візиту, але якось не змогла відмовити.

Дочка Вікторії старша за моїх хлопчиків. З першої хвилини після того, як вони прийшли, вона почала командувати моїми дітьми та поводити себе, наче в себе вдома. Мені це не зовсім сподобалося. Але ж – гостя…

Посиділи ми, потеревенили. І склалося в мене якесь подвійне враження. І мила така ця Вікторія. І є про що порозмовляти. Але насторожувало те, що знала я її всього кілька днів.

І спілкування наше якось стрімко переходило в дуже близьке. До речі подруг, як таких в мене не дуже багато.

Коли вони нарешті пішли, я подумала, що час трохи зробити паузу в нашому спілкуванні. Та наступного дня Вікторія просто ошелешила мене своїм дзвінком:

-Оленочко, ми прийдемо до вас сьогодні з ночівлею. Все потім поясню. А то нам з Анютою нікуди йти.

-Почекай, я ж навіть Руслана не попередила. Та й місця вже в нас не так багато.

-Не хвилюйся за місце. Ми не примхливі. У вітальні нам і постелиш. І Русланові твоєму я все поясню, – вже зовсім командним тоном сказала Вікторія, і завершила розмову.

Я так і залишилася стояти посеред кухні. Ну, думаю, може й трапилося що. Але ж я їх зовсім не знаю. Зателефонувала я чоловікові. Він, звичайно ж, не дуже зрадів, але пообіцяв не бурчати. Все ж таки, це на одну ніч.

Вікторія приїхала через кілька годин, привезла вона ще й дві величезних валізи, та ще зо дві менших сумки, що просто зайняли увесь простір в коридорі.

-Що у вас трапилося?! – спитала я.

-Ой, уявляєш, замовник виставки більше не може продовжувати нам оплату в готелі.

-Але ж, як він міг виставити вас ось так з дитиною просто на вулицю, – не вгавала я, – адже все ж обговорюється наперед?

-Я теж дуже сердита, Оленочко. Але вдіяти нічого не можу. Можеш нас погодувати? А то ми сьогодні на одному печиві з бананами.

Дивним це все мені здалося. Не сходилося щось. Невже може так просто хтось виставити когось на вулицю. Хіба вони винні в чомусь…

Але, з іншого боку, в жінки ще й з дитиною, склалася неприємна ситуація – ну як тут не допомогти.

Від моїх роздумів мене відволік плач старшого Стасика. Коли я зайшла в дитячу, то побачила, як її донька Аня свариться з моїм сином, і вимагає віддати їй щось. Я вже не допитувалася що. Просто попросила Вікторію, яка тим часом зручно сиділа на дивані у вітальні з журналом, приглянути за дочкою.

Вікторія відпочивала від стресу, як вона мені пояснила. Я все це розумію. Але ж мені того стресу додалося. Мало того, що я готувала вечерю. Та ще й мала дивитися за дітьми. Хочу сказати, хлопці в мене були спокійні. А тут маленька гостя не зовсім ввічливо себе з ними поводила.

Повернувся чоловік. Ми всі сіли вечеряти. І тут я розумію, що Вікторія в прямому сенсі намагається сподобатися Русланові. Як жінка. Одне плече відкрила. Ніжку за ніжку перекинула…

До речі була вона в коротенькому атласному халатику.

А ще більше мене почала дивувати поведінка мого ж чоловіка. Побіг швиденько за ігристим. Почав поводитися, як кавалер за столом.

Поки я прибирала після вечері, поки я повкладала діток спати, дивлюся, а мій чоловік миленько, з тим же ігристим, продовжує бесіди у вітальні з Вікою.

Від цього зовсім вже неприємно стало. Покликала чоловіка спати. Він, наче зачарований, ще півгодини мені розповідав, яка ж неприємна ситуація сталася з Вікою. І, як добре, що ми їх запросили. Мене це все не на жарт вже насторожувало. Але ж я сама винна.

Наступного ранку я зрозуміла, що гості не дуже поспішають звільнити наш дім. Я вже прямо почала допитуватися в них, які вони мають плани.

І тут Вікторія видає:

-Ой, вчора з твоїм Русланом домовилися, що він нас всіх звозить на озеро на цих вихідних. Від стресу, так би мовити, відійти.

Тут мене нарешті переклинило. Я маю готувати, прибирати, дивитися за дітьми, як тим часом майже незнайома мені особа, інакше не скажу, домовляється з моїм чоловіком про поїздки на озеро.

Відкрила я інтернет, знайшла готель, зарезервувала якийсь там номер на ім’я Вікторії. Викликала таксі, попередньо вказавши, щоб приїхало на таку то годину. Сказала Вікторії:

-У вас є година, щоб зібратися. Ось готель. Хочеш, не хочеш, можеш вибрати кращий. А в мене є плани. І сім’я, якою мені потрібно займатися. І ще одне, вибач, але поки що, я не матиму часу на спілкування з тобою.

Не знаю, що це було. І як далеко б все зайшло. Можливо, ми могли б стати і непоганими подругами. Але, швидше за все, наше спілкування могло закінчитись більш плачевно. Принаймні такої безцеремонності я рідко зустрічала.

Вікторія ще кілька разів телефонувала, та писала повідомлення. Та жодного разу їй не відповіла.