Наталя Петрівна вийшла з під’їзду та зупинилася. Трохи примруживши очі, подивилася на небо, оцінюючи ймовірність дощу, тільки потім привіталася з сусідками, що сиділи на лавці, ледь помітно кивнувши їм. І пішла далі, піднявши підборіддя.

Скільки Наталі Петрівні років ніхто не знав. Немолода, кілька років уже на пенсії. Волосся з сивиною завжди модно пострижене. Очі в міру підфарбовані відповідно до віку. Фігура статна. Ні живота, ні зайвих складок, хоча худою її не назвеш.

Одні вважали, що їй близько шістдесяти, інші – трохи більше п’ятдесяти. Особливо заздрісні стверджували, що їй за сімдесят, а виглядає молодшою ​​завдяки чудесам пластики.

– А з чого їй погано виглядати? Чоловік нормальний був. По-тихому без скандалу пішов до молодої кохан. Єдиний син клопоту не завдає. Ні онуків, ні кішки, ні собаки. Жодних турбот.

– Дивись, Василь очей з Наталії не зводить, навіть кинув роботу, – сказала одна одній.

– Не обломитись йому тут. Простіше шукав би, – зітхнула одна із сусідок.

– А чим Василь поганий? Поганих звичок немає, руки золоті, – заступилася за нього друга сусідка.

– Що ви такі злі бабки? Досить Наталі Петрівні кістки перемивати. Не заздріть, – сказав їм Василь і продовжив обрізати кущі.

Наталя здогадувалась, що її обговорюють. Чула уривки фраз, помічала по поглядах, що не шанують її сусідки. Вона давно перестала звертати увагу на плітки.

Жила вона по-різному, втім, як більшість жінок. Чоловік був красивий, видний, під стать їй самій. Жінки самі на нього вішалися. Скільки через це пережила. А коли таки пішов, жити не хотіла. Заради сина взяла себе в руки. А ось чоловіків до себе з того часу не підпускала.

Єдиному синові Андрію вже близько тридцяти, не одружився поки що. Наталію це не тішило. Хіба нормально, що дорослий син живе із мамою? Ні, дівчата в нього були. Але до весілля не доходило.

Наталі не всі синові дівчата подобалися. Що гріха таїти, жодна не подобалася. Але не заважала зустрічатись. Знала, що заборонами та скандалами тільки гірше зробить. Терпіла. Ішов час, кохання проходило. З кимось син сам розлучався, хтось його кидав.

На одній Андрій все ж таки мало не одружився. Приємна дівчина, мила. Весілля, так весілля, настав час. Наталя не чинила опір. Андрій, як годиться, пішов знайомитись з батьками дівчини, а повернувся засмученим. Батько виявився ще тим випивакою. Випили за знайомство і почав батько повчати майбутнього зятя розуму, погрожувати, трохи до бійки справа не дійшла.

– Мамо, що робити? Люблю її, але як із такими родичами спілкуватися? – запитав у матері поради Андрій.

– Що тут зробиш? Це батьки, їх не заміниш як дружину. Вони будуть завжди частиною її та твого життя. Якщо готовий до цього, одружуйся, – сказала Наталя.

На її радість вони таки розлучилися.

Після прогулянки Наталя почитала книгу, подрімала і почала готувати вечерю до приходу сина, раз у раз поглядаючи на годинник. Андрій затримувався. « Не інакше, як знову закохався », – подумала Наталя. Андрій справді прийшов додому не один.

– Мамо, познайомся, це Мирослава. А це моя мама, Наталя Петрівно, – представив він маму та дівчину один одному.

Наталя глянула на Міру та ойкнула. Очі блакитні, як озера, ямочки на щоках… На таких одружуються. Ну що ж, час настав.

– Чому не попередив заздалегідь? Я б щось смачне приготувала, – невдоволено зауважила Наталя.

– У тебе завжди все смачно, – сказав син і обійняв маму, поклавши голову їй на плече.

– Коли ти так говориш, значить, тобі від мене щось потрібно. – Наталя легенько тицьнула кінчиками пальців сина в лоба. – Мийте руки, вечерятимемо.

До Наталії довго долинали з ванної сміх і метушня. До кухні молоді увійшли розчервонілі й збентежені. А на столі вже гарно розставлені тарілки з вечерею, поруч лежать блискучі прилади, у чашках димився чай. Все як належить.

На винний погляд сина Наталя зрозуміла, що не помилилася, треба чекати сюрпризу.

– Та кажи вже, не тягни, – попросила вона, втомившись від невідомості.

Андрій зробив глибокий вдих і випалив:

– Ми з хлопцями завтра на два дні йдемо в похід. Міра хоче з нами.

– Гарна справа. Найкраще впізнати людину в поході. Заодно з друзями Міру познайомиш, – сказала Наталя, а сама подумала, що головна новина ще попереду.

– Ти не могла б з дитиною посидіти? Дівчинка велика, шість років, клопоту не завдасть. – син зробив паузу. – Доросла компанія, комарі, їй з нами важко буде.

– А дитина чия? – запитала Наталя, хоча знала відповідь.

Ось воно. Де він таких знаходить? То з пірсингом у носі та з ногами у татуюваннях, то із запійними батьками, а тепер ще й з дитиною. І коли вона встигла? На вигляд їй щосили двадцять п’ять, не більше, а вже шестирічна дочка. Ось тобі й ямочки на щоках », – промайнуло в голові Наталії.

– Моя, – відповіла Міра і прямо подивилася на Наталю.

« Не зніяковіла, без виклику, але й без страху відповіла », – зазначила Наталя.

– Ні я не можу. Я забула, як із дітьми поводитися. Маю плани. Втім, чужа дитина – це велика відповідальність… – почала відмовлятися Наталя.

« Бач, що вигадали! Няньку з мене зробити хочуть …»

– Мам, не сміши. Які в тебе плани? У парку гуляти? Так із Златою і погуляєш, – не відставав Андрій.

“Ну і імена. Одне дивніше за інше”, – подумала Наталя.

– Не треба, – Міра накрила руку Андрія своєю вузькою долонькою.

І знову кинула погляд на Наталю, стриманий, прямий.

– На два дні всього, мам, увечері в неділю повернемося, – умовляв Андрій.

“Очі не закочує, з себе не виходить, ворожість lj майбутньої свекрухи не демонструє. Поводиться стримано. Дозволяє Андрієві домовлятися з мамою. Що ж, непогано. Подивимося, що далі буде”, – думає Наталя.

– Ну… добре, – роблячи ласку, каже вона вголос.

– Ти найкраща мама у світі! – Андрій радісно цмокнув її в щоку. – Завтра вранці ми завеземо тобі Злату. Будь готова близько шостої, – сказав задоволений Андрій.

– Так рано? Ми?.. – ойкнула найкраща у світі мама.

Вночі вона довго не могла заснути. Все думала, що дарма погодилася. Звикла до розміреного життя, а тут дитина, тим більше, чужа. Відповідальність, шум, клопіт…

Встала з лішка і почала кашу варити. Андрій теж підвівся рано, випив кави, одягнувся, поїхав за Мірою з донькою.

Клацнув замок, і Наталя вийшла із кухні. У передпокої побачила Міру в похідному одязі та з сумкою. До неї тулилася дівчинка з тонкими косичками та лялькою в руках. Очі-озера, як у Міри, дивляться насторожено, але відкрито. Серце Наталії здригнулося.

– Там одяг про всяк випадок, – Міра поставила перед Наталією сумку.

– Ми підемо, мамо. – Андрій уже підштовхував Міру до дверей, а вона через плече кинула благаючий погляд на Наталю.

– Ідіть, все буде добре. – Наталя помахала рукою, мовляв, йдіть вже.

– Ну, проходь, – повертається Наталя до дівчинки. – Не бійся. Мене звуть Наталя Петрівна. Запам’ятаєш?

Дівчинка киває, проходить та оглядає кімнату. Поступово обидві освоюються, починають вільно спілкуватися. Поки Наталя мила посуд після сніданку, Злата гортала книжку у кімнаті. Наталя звечора знайшла у шафі стару дитячу книжку Андрія.

– Почитати? – запитала вона, підсівши на диван до дівчинки.

– Я сама вмію, правда, повільно, – і, не чекаючи здивованого вигуку Наталії, почала читати складами.

– Молодець, – похвалила Наталя.

До одинадцятої, коли сонце розігріло прохолодне з ночі повітря, вони вийшли надвір.

– Гості у вас, Наталя Петрівна? – запитала одна з сусідок, що вічно сиділи на лавці біля під’їзду.

Наталя привіталася, трохи кивнувши головою. Дівчинка побігла знайомитись з іншими дітьми на дитячий майданчик. Наталя присіла на лавочку поряд із пісочницею. Почувалася незатишно в ролі бабусі. « Та яка я їй бабуся? Може, після походу ще й розлучаться», – заспокоїла вона себе.

– Тьотя Наталя, – Злата підбігла до неї. – Я хочу візок, як у тієї дівчинки. .

– Навіщо тобі? Ляльку возити? Я не знаю де такі продаються.

– Ні, я листочки буду в неьогозбирати, – шепоче і дивиться своїми блакитними озерами просто в душу.

– Добре. Ходімо до Василя, попросимо зробити. – Наталя взяла Злату за руку і попрямувала до Василя, який завжди копирсався на городі, або щось майстрував у дворі.

А той побачив, що Наталя сама до нього йде, так пошкодував, що не вдягнув з такої нагоди костюм та сорочку.

– Василь, моя… – Наталя запнулася, опустила погляд на очі-озера, звернений до неї, – знайома просить візок їй зробити, як у тієї дівчинки. Зробите?

– Зроблю, Наталя Петрівна. Вам хоч палац побудую, – запевнив Василь, ледве переводячи подих.

Наступного дня Злата з новою подружкою вже возили у своїх візках камінці та квіточки. Наталя дивилася на них і прискіпливо порівнювала дівчаток. «Злата красивіша, чепурніша, вихованіша»

Син із Мірою повернулися пізно ввечері в неділю. Наталя вже збиралася вкласти Злату спати. Не діло дитині допізна грати.

– Може, залишите її до ранку? – з надією спитала вона.

Але Міра відмовилася. Завтра вранці на роботу, дівчинку в садок треба відвести. Андрій відвіз їх додому. Коли повернувся, Наталя пристала до сина з розпитуваннями.

– Мені дуже сподобалася Міра. І Злата тоже. Тільки в скільки ж Міруаїї народила? У вас все серйозно, сподіваюсь?

– Я радий, мамо, що тобі вона сподобалася. Не очікував. Але Міра її не народжувала. Це не дочка, а сестра.

– Як? – ахнула Наталя.

– Так вийшло. Мама Міри вийшла вдруге заміж. Чоловік молодший за неї на сім років, умовляв народити спільну дитину. Але під час пологів мама Міри померла. Чоловік одразу злиняв, а Міра забрала дівчинку та виховує її. Дівчинка кличе її мамою.

Наталя похитала головою.

– Рідний батько від доньки відмовився, а Міра звалила на себе таку ношу. Характер. Поважаю. Що ж одразу не сказав? Я думала, нагуляла… – задумливо промовила Наталя.

– А діти у нас свої ще будуть, – запевнив Андрій і обійняв маму.

– Ти вирішив одружитися? Серйозно?

– Так, мамо. І не відмовляй мене. Я кохаю її. Міра має свою квартиру. Ми будемо окремо жити.

– Як же так? А я? Тільки внучка з’явилася, і ви хочете її забрати? – Захвилювалася Наталя.

– Мам, ти не перестаєш мене дивувати. Я радий. Нарешті, у нас з тобою смаки збіглися. Ми часто до тебе приїжджатимемо. А коли Міра народить, Златі з тобою буде спокійніше і краще. І тобі веселіше, – додав він.

« Все вирішив уже, розпланував », – кольнула образа у серці.

Але Наталя нічого не сказала.

Без Злати колишнє розмірене життя видалося їй бідним і нудним. Наталя щовихідних чекала сина з дружиною та Златою в гості, пекла пироги, накривала на стіл. І раділа, що в неї тепер велика сімʼя: син із дружиною, онучка, а незабаром і ще поповнення в сім’ї буде. Злата із задоволенням залишалася у Наталії ночувати. А та прикипіла усією душею до дівчинки.

Сама собі дивувалася. Не могла уявити, що її життя так круто зміниться, що вона зможе полюбити чужу дитину, не свою кровиночку. Але з’явилася дівчинка, і її серце наповнилося радістю і любов’ю.

Наталя, як і раніше, проходила повз сусідок, віталася з ледь помітним кивком голови. Що про неї кажуть? Яка різниця! Невдовзі Злата почала звати її бабусею. Виявляється, бути бабусею приємніше, ніж просто тіткою Наталею.

Закоханий Василь усе сподівався на взаємність. Раз у раз траплявся Наталі Петрівні на очі, стрімголов біг виконувати будь-яке її прохання. А що? Може, у них все й вийде. У житті всяке трапляється.

КІНЕЦЬ.