Батьки мого чоловіка, мої свекри – дуже своєрідні люди, як на мене, я навіть не знаю, як про них розповісти.

Вони ніколи не втручалися в наші з чоловіком сімейні справи, але в той же час і хорошого нічого для нас не зробили за весь час, що ми з Андрієм разом.

Незважаючи на те, що свекруха зі свекром живуть досить заможно і мій чоловік – їх єдиний син, вони вважають, що він повинен все досягти у своєму житті сам.

При цьому у них самих основна частина майна – це те, що дісталося їм у спадок від їх найближчих родичів.

Я розумію, що ніхто нікому нічого не винен і, що кожна людина повинна домогтися чогось у цьому житті сама, але ж ми для них не чужі люди, і хоч чимось в міру можливостей вони могли б допомогти нам, адже більше у них нікого немає.

У батьків мого чоловіка простоюють дві квартири, вони їх поки не здають в оренду, кажуть, що ремонт шкода псувати, адже з квартирантами постійно лише проблеми одні, тому поки вони стоять, а далі буде видно, як вони пояснюють всім.

При цьому ми з Андрієм і трьома дітьми орендуємо квартиру, адже свого житла у нас не має.

Мої тато й мама, на жаль, нам допомогти не можуть – вони живуть в селі і майже нічого не заробляють.

Своїми силами накопичити на придбання житла у нас не виходить – вся зарплата йде на оренду квартири, їжу і одяг для всієї родини.

Намагаємося заощаджувати, ніколи не їздимо у відпустку, але грошей все одно завжди мало, навіть на елементарному доводиться економити.

Якось ми з чоловіком спробували поскаржитися його матері на те, що втомилися бігати по орендованих квартирах, що грошей постійно не вистачає, бо так багато йде на оренду, і що наші діти погано сприймають часті переїзди, натякнули що непогано було б нам осісти десь на місці, щоб більш не переїжджати нікуди.

На що свекруха досить таки спокійно сказала:

– А нічого було так рано народжувати!

За її словами, ми самі винні в тому, що нічого не нажили. Каже:

– Потрібно було думати про придбання житла до того, як трьох дітей народили!

Але ми чоловіком обоє хотіли велику сім’ю. Я свого первістка і так мала пізно – в 28 років.

Якби ми чекали, коли назбираємо на свою власну квартиру, то мені було б вже пізно мати дітей!

Сказала все це свекрухи, але їй байдуже. У неї для нас одна відповідь:

«Самі винні».

Я не розумію, як так можна ставитися до сім’ї власного сина? Я ніколи подібного не зустрічала.

Невже цій жінці все одно, в яких умовах ростуть її рідні онуки? Адже у них нікого ріднішого, крім нас, немає, для чого простоюють ті їхні квартири, коли маленькі дітки всі разом туляться в одній кімнаті.

Мені не хочеться остаточно псувати відносини з батьками чоловіка, адже вони хоч посидіти з нашими дітьми іноді можуть, але і як після подібних слів з ними спілкуватися – я не знаю.

У мене в голові не вкладається, що якийсь там ремонт може бути дорожче власної сім’ї. Та й чим свекри взагалі думають?

Адже вони вже давно досить немолоді люди, і не сьогодні, так завтра їм може знадобитися наша допомога, або догляд на старості років. Що тоді?

Як тоді вони себе поведуть, адже я теж можу знайти багато причин, щоб відмовити їм у кусені хліба чи чашці води.

Я вважаю, що життя і так не дуже добре, жити зараз у світі важко, потрібно підтримувати рідних людей, адже хто знає, що чекає нас завтра.

Але для батьків чоловіка, ми, наче, чужі люди.

Навіть родичі кажуть, що свекри б краще про старість свою подумали, впустили дітей в квартиру, а ті б і про них на старості подбали.

Та свекруха каже, що вона того не боїться, її старість гарно забезпечена, у неї дорога нерухомість. А що може їй дати бідний син?

Хіба це правильно?

КІНЕЦЬ.