Може в когось і виходить після помилок отримати прощення і продовжити сімейне життя, але не в Олени з Тимофієм.

Олена жила з матір’ю у невеликому селі. Батька вона майже не пам’ятала, якось не пощастило її матері з чоловіком.

Коли Олені було років з п’ять, батько пішов, вірніше мати його виставила за двері з речами, у нього з’явилася інша жінка.

З того часу Олена батька більше не бачила і навіть не згадувала.

Мати приділяла дочці увагу, виховувала і намагалася, щоб у доньки все було. Сама працювала в місцевій бібліотеці, і доньці прищепила любов до книг та знань…

Після школи Олена вступила в інститут, поїхала від матері, але на канікули завжди приїжджала додому. Тут же у місті й познайомилася вона з Тимофієм, коли навчалася на четвертому курсі.

Ці стосунки вона вважала серйозними. Тимофій уже працював у будівельній організації, жив поки що з батьками. Крім нього в сім’ї ще була сестра та старший брат, але одружений і жив окремо.

Олена з Тимофієм швидко зрозуміли, що створені один для одного, ближче до закінчення її навчання одружилися і навіть вінчалися в церкві. Олена розуміла, що вона перед Богом дала клятву жити разом з Тимофієм до кінця життя, допомагати один одному у скрутну хвилину.

А що думав Тимофій? Хоч він і наполягав вінчатися, бо близький друг його пройшов цей обряд, і Тимофій був присутній. Йому сподобалося і він вирішив також запропонувати Олені вінчання.

– Оленко, ми повинні з тобою вінчатися в церкві. Я бачив, як Сашко вінчався, мені сподобалося, дуже урочистий момент, це таке свято, – говорив із захопленням Тимофій.

– Тимко, вінчання – це дуже серйозний і відповідальний крок. Ми з тобою перед Богом даватимемо клятву – і в горі, і в радості…

– Та знаю я, знаю, бачив і чув, ти згодна?!

– Ну раз ти наполягаєш, я згодна, – відповіла серйозно Олена.

Відсвяткували весілля та вінчання, настали сімейні будні. Жили молодята у батьків Тимофія. Батьки не могли натішитися на невістку. Вихована, поважна, спокійна, розумниця…

Сестра Тимофія одразу подружилася з Оленою, ділилася своїми секретами. Через рік у них народився син Іванко.

уже схожий на маму, з такими ж карими очима і темними кучерями. Іванка всі любили і раділи черговими успіхами і навіть його дитячим витівкам. Олена з Тимофієм жили дружно, не сварилися.

Коли Іванка віддали в дитсадок, Олена вийшла на роботу. Бабуся з дідусем забирали онука з садка, тож Олена з чоловіком могли не поспішати з роботи. Вона після роботи заходила в супермаркет, чи торговий центр, знаючи, що за сином приглянуть.

Олена намагалася купити для сім’ї щось смачненьке, м’ясце завжди свіженьке. Готувала правда бабуся на всю сім’ю. Раніше Олена допомагала і сама могла приготувати, але почала працювати і часу не вистачало.

Але всіх усе влаштовувало…

Роки йшли, Іванку вже було майже шість років, через рік вже йти до школи.

Але в сім’ї Олени та Тимофія настав напружений та неспокійний час. Свекруха першою помітила, що Олена чимось незадоволена, переживає, але тримає все у собі.

Вона швидко зрозуміла, що у їхніх сімейних негараздах винен її син.

Останнім часом Тимофій часто затримувався на роботі, приходив додому веселий. Все частіше свекруха чула, як із кімнати сина й невістки долинали неприємні закиди.

Щоправда, Олена намагалася виказувати чоловікові тихіше, але свекруха прислухалася, вона не могла пропустити сварку. І була вона на боці невістки.

– Тимофію, ти голова сім’ї і мусиш оберігати свою сім’ю, а ти що виробляєш? Де ти пропадаєш вечорами, гульбаниш із ким? Ти думаєш ми нічого не помічаємо. Чому твоя дружина не в настрої? – вранці перед тим, як він ішов на роботу, виказувала йому мати.

– Ой, мамо, відчепись. Вигадуєш усе. А дружина влаштовує сварку на рівному місці. Ні в чому я не винен. Я, як і всі мужики, можу собі дозволити погуляти з друзями, — і швидко вислизав за двері, не слухаючи, що мати йому відповідатиме.

Олену свекруха, як могла заспокоювала:

– Доню, не бери в голову, всі мужики гульбанять, іноді затримуються з роботи. Заспокійся, не накручуй себе. Ну не хвилюйся, не можу я на тебе дивитися, коли ти не в настрої, шкода стає.

– Я б так не засмучувалася, але він приходить із запахом жіночих парфумів, якими я не користуюсь і так вже дратує мене цей запах! А тут на футболці я побачила червону помаду. Я такою зовсім не користуюся! І взагалі, я відчуваю, він мене обманює, нас усіх обманює. Гроші він майже мені не віддає, протринькує на веселощі. Я не знаю, що з ним, але підозрюю, що в нього інша жінка, – говорила Олена.

Минуло ще близько місяця. В черговий вихідний Тимофій раптом, не кажучи ні слова почав складати свої речі в сумку.

Олена очі вирячила від здивування. Вона дивилась на чоловіка і не розуміла, що відбувається!

А Тимофій зібрав свої речі в сумку і пішов з дому, так нічого й не сказавши!

Через тиждень він прийшов за рештою речей і всім повідомив:

– Я зустрів іншу жінку, ми кохаємо один одного і тепер я живу в неї. Олена була моєю помилкою.

– Тимко, ти ж вінчався зі своєю дружиною, ти давав клятву в церкві перед Богом – разом і назавжди. Ти не боїшся, що Бог тебе покарає, якщо навіть дружина простить, – зі сльозами вмовляла мати сина.

– Ой, мамо, завела ти платівку. Нічого я не боюсь. Нехай Олена живе, як хоче, аліменти на сина платитиму. І ви живіть, як хочете. Сеструха поїхала, вийшла заміж, от і живіть тут з батьком та Оленою, а мені все одно, – відповів сухо син і пішов, навіть не поспілкувавшись із дружиною та сином…

…Олена звичайно не змогла стерпіти таке ставлення до себе та сина, зібрала речі й поїхала до матері. Влаштувалася на роботу за спеціальністю, Іванко пішов у перший клас.

Тимофій закохався у молоду дівчину, вона була єдиною дочкою у батьків. Збрехав він їй та її батькам, що не одружений. Але згодом до них дійшли чутки, що Тимофій усіх обманює і виставили його з дому. Довелося повертатись йому з речами до батьків. В цей час важко заслабла мати, а через місяць її не стало. Після поминок Тимофій залишився удвох з батьком. Батько йому виказував:

– Ось синку, так сталося з матір’ю, і в цьому винен ти. Вона дуже переживала, коли ти пішов до іншої. Нам Олену та Іванка дуже шкода, такої дружини ти більше не зустрінеш, такі, як Олена, рідкість, сам потім переконаєшся. Може тобі поїхати до неї, покаятися, а раптом пробачить?

– Ні, вона не пробачить. Я знаю, вона горда, вона не пробачить, я думав, що вона була моєю помилкою, а вийшло навпаки – це я її помилка. Я їй зіпсував життя,— схиливши голову, сумно говорив Тимофій.

Тимофій працював і після роботи приходив веселим. Батько тільки хитав головою. Від нього відвернулися всі друзі, у всіх свої сім’ї й турботи. Старший брат в іншому місті живе з сім’єю, сестра теж поїхала до батьків чоловіка в інше місто. Так і живуть удвох батько з Тимофієм.

Йому вдома з батьком було нудно, знайшов жінку й пішов до неї. Але та його довго терпіти не стала і виставила за веселощі та загули, і він знову повернувся до батька.

Потім він привів додому жінку таку саму, як він, разом гульбанили. Але він швидко виставив її сам – вона почала виносити з дому речі.

Через деякий час знову привів жінку додому, але вона не звикла працювати, прибиранням у квартирі не хотіла займатися, та ще й треба було готувати їжу на двох мужиків.

– Я не збираюся у вас тут бути хатньою робітницею й служницею. Самі себе обслуговуйте, а я люблю, щоб все було для мене. Готуйте і прибирайте самі, ну вас… – і махнувши рукою на прощання, вона пішла назавжди.

Батько часто був слабий, чи то від переживань, чи ще щось.

Тимофія з роботи давно звільнили, і вже ніде не брали, тож чоловік іноді підробляв, але тільки до того, як отримував гроші на руки.

Приїхала сестра Тимофія і побачивши, як живе батько, зібрала його речі й забрала з собою.

У них із чоловіком був свій великий будинок, тож для батька місце знайшлося. У нього тепер була окрема кімната, він займається у дворі справами на свіжому повітрі, як він сам каже:

– Працюю садівником.

Йому подобається, він навіть і сам не знав, що має таке покликання.

– Доню, як добре, що ти мене привезла сюди. І зять у мене просто золото. Адже він у мені розкрив талант до садівництва, – казав задоволений батько.

– Та-ак, тату, я теж не знала, що ти так спритно вмієш поводитися з квітами й кущами, а як підстригаєш рівно й красиво.

Олена так і жила у своєму селі, працювала. Іванко навчався у школі.

В Олени сталися радісні зміни в житті. Зустрілися вони якось із однокласником Олегом. Той працював лікарем-стоматологом у місцевій поліклініці.

У нього теж сімейне життя не склалося. Олег був серйозним чоловіком, для нього сімʼя – головне.

Дітей він любив і одружився зі своєю однокурсницею після закінчення інституту.

Приїхали вони до його батьків. Все було гаразд, прожили три роки, а дітей не було. Олегові вже хотілося дитину, а дружина якось не прагнула цього.

А потім він випадково натрапив на кухні в ящику на пігулки… Він сам медик і все зрозумів, дружина не хоче завагітніти…

– Що це? Навіщо? Ти ж знаєш, я давно хочу дитину. Що це за сім’я, коли нема дітей? – запитав Олег.

– Знаєш, любий чоловічку, мені й без дітей добре. Я їх терпіти не можу, цих писклявих. Навіщо нам дитина? Діти мене дратують, я не хочу народжувати, – якось грубо сказала дружина.

Олег від почутого остовпів.

– Як це? Як це ти не хочеш народжувати? Значить у нас із тобою не сім’я, а так…

– А мені й не потрібна родина. Живемо та й живемо для себе. І взагалі, що ти причепився, діти-діти, я сказала, не хочу дітей і все, поставимо на цьому крапку.

…Через три дні Олег повернувся до цієї розмови і сказав, якщо дружина не хоче народжувати йому дітей, то доведеться розлучитися.

Вона обурювалася, що заради дитини він псує стосунки, і зрештою дійшли висновку, що їм потрібно розлучитися.

Чоловік наполягав. На цьому й розлучилися, Олег подав на розлучення, а дружина кудись поїхала…

І раптом він побачив Олену! Та йшла тротуаром задумавшись, по сторонах не дивилася.

Він припаркував машину на узбіччі і, вийшовши з машини, гукнув її.

– Олено, ти, чи не ти?!

– Ой, Олежику, привіт. А ти тут живеш? Пам’ятаєш, як ми з тобою у волейбол грали на шкільному майданчику? – радісно посміхнулася вона.

– Хм, ще б не пам’ятати! Я ж в тебе був закоханий, а ти навіть і не розглядала мене всерйоз. Друзі і все, – сказав Олег.

– Ну, що ти все жартуєш Олеже? Ти і в школі все в жарти переводив.

– Олено, та я серйозно, ти мені дуже подобалася, а ви всі дівчата в Ігорчика були закохані. Я пам’ятаю, як він ходив гордо, піднявши носа. Я йому тоді заздрив, особливо, коли ти з ним сміялася, умів він розсмішити, все сміявся.

– Так, був час, але я в нього не закохалася. Занадто він зарозумілий був. Та я в школі взагалі не закохувалась. Та гаразд, що це ми все про нього. Як ти сам? Сім’я діти? – цікавилася Олена.

– Не пощастило мені у сімейному житті, не ту жінку зустрів, я хотів дитину, а вона виявляється дітей терпіти не може. От і розійшлися на цьому ґрунті. А ти як?

– Мені теж не пощастило, чоловік гульбанив, потім і зовсім пішов до іншої жінки. А я із сином приїхала сюди, до мами. От і живемо утрьох. Ти ж знаєш мою маму?

– Звичайно, знаю, вона все життя у нас у селі у бібліотеці працювала. Її багато хто знає і поважає.

Ось з того часу Олена з Олегом не розлучалися. Зустрічалися зовсім не довго. Син її, вперше познайомившись з Олегом, серйозно сказав:

– Привіт, я Іван. Я єдиний у сім’ї чоловік, мені десять років.

– Ух ти, Іван, значить! Будьмо знайомі я – Олег, ну дядько Олег. Я поважаю серйозних чоловіків, – сказав Олег.

Іванкові він сподобався, швидко знайшлися цікаві теми для розмови, а Олена сама була здивована, як Іван швидко прийняв Олега.

А Олег ніяк не міг наговоритися з хлопчиком. Іван був начитаний і багато чого знав.

Це бабуся доклала зусиль – таки все життя пропрацювала в бібліотеці.

Незабаром вони одружилися і Олена з Іваном переїхали до Олега у двоповерховий будинок неподалік від озера, який він нещодавно збудував.

Вони щасливі усі. Олег не натішиться Оленою, а з Іванком вони все щось роблять у дворі, стукають, пиляють і розуміють один одного з першого погляду.

Олена дивиться на своїх коханих чоловіків, погладжуючи животик, де вже зародилося нове життя…

КІНЕЦЬ.