Два роки тому я повернулася з Італії, пропрацювавши там багато років. У 60 років вже пізно влаштовуватись на офіційну роботу, але я шукаю підробітки, тому що в Італії я навчилася різних навичок.

Я ціную фінансову незалежність і нагромадила значну суму в євро, достатню для покупки квартири та на ремонт. Моя донька Тетяна, яка заміжня вже 15 років і має двох дочок 14 та 12 років, якось звернулася до мене за фінансовою допомогою.

Вони вважають свою двокімнатну квартиру надто маленькою та хочуть переїхати, але коштів на нове житло не вистачає.

Знаючи, що я маю заощадження, Тетяна запитала, чи можу я подарувати їм квартиру. Я їй відмовила. Я відкладала ці гроші на безбідну старість, щоби не висіти в неї на шиї.

Мене надихнуло неквапливе життя пенсіонерів похилого віку в Італії, і я прагну до того ж – їздити на курорти, добре харчуватися і балувати себе всім, чим заманеться.

Тетяна сильно на мене образилася. Я не розумію, чому. Я завжди заохочувала зятя шукати можливості за кордоном для більш високого заробітку з огляду на те, що у них двоє дітей.

Поки я працювала на чужині, він задовольнявся стабільною офісною роботою за середню зарплатню. Що заважало йому прагнути більшого?

Адже всі можливості були! Я співчуваю своїм онукам, але в них є батьки, які мають забезпечувати їхній добробут самостійно, не розраховуючи на допомогу інших.

Тетяну після розлучення я виховувала одна, навіть забезпечила її квартирою, тож я сама знаю, що це важко, але не неможливо, тим більше, що дочка не одна, вона має чоловіка.

Вони мали 15 років, щоб щось змінити, і, якби вони хотіли, вони вже давно жили б у іншому, більш просторому будинку. Я зараз розглядаю можливість позичити їм гроші лише на якийсь час і з відсотками. Все в руках зятя, побачимо, як він вчинить.