Одного разу недобре мені було якось в минулому році, десь в середині літа, прямо на дачі! – розповідає мені 67-річна моя сусідка Ольга.

– Добре, що син з невісткою були в гостях якраз тоді в мене, це так вчасно було. Якби не вони, то прямо не знаю, що було б тоді зі мною.

Взяли вони відразу мене в свою машину, і відразу в столицю повезли швиденько, в лікарню. Невістка моя там знайомих своїх знайшла, через родичів, поки їхали, здзвонилася з ними. Я лежала на задньому сидінні. Там спеціалісти мене гарно оглянули і залишили у себе, призначили лікування, загалом мене гарно оглянули і ставилися до мене дуже добре, діти подбали про це.

Добре, що у невістки Надії родичі – лікарі.

Порекомендували вони мені, до кого звернутися, в хорошу клініку, там все зробили в кращому вигляді.

– Вперше в житті так зі мною носилися, я просто була дуже здивована і безмежно вдячна дітям своїм! – поділилася зі мною Ольга. – Всі ввічливі, люб’язні такі зі мною! В окремій палаті лежала, їжу мені приносили, коли краще стало, найкращу. Просто як у казці, я навіть не очікувала такого!

Треба сказати, що і випадок був серйозний, оскільки все запущено.

Але в підсумку все обійшлося. Син з невісткою були поруч весь цей час, все організували і сплатили, і навіть кілька тижнів після виписки оточували Ольгу турботою та величезною увагою і опікою.

– Вдома діти мої все прибрали перед моєю випискою, чистоту навели! – розповідає пенсіонерка з гордістю. – Вже не знаю, чи самі, чи викликали когось на дім. Холодильник заповнили мені продуктами повністю, ліки купили всі потрібні, навіть нічого не питали у мене, все зробили самі.

Мені важкого піднімати не можна було, нахилятися теж – замовляли доставку продуктів додому, поки краще не стало, домробітницю свою Надія мені надсилала, вона на перших порах допомагала готувати і прибирати, все по дому робити мені. Вони, звичайно, дуже мене виручили в той важкий для мене період, син з Катериною. Не уявляю, що б робила, якби все це сталося, коли я на дачі була одна.

А через пару місяців після того, коли Ольга відчула себе краще, невістка сказала, що у неї до свекрухи є серйозна розмова. Після того Ольга запросила їх до себе на чай.

– Надія відразу почала відверту розмову зі мною, – згадує пенсіонерка. – Каже, мамо, ми хочемо вам запропонувати заповіт оформити на мого чоловіка, вашого сина, Івана, ну, на сина вашого. Живіть, звичайно, до ста років, але ви ж бачите, що здоров’я з роками не покращується, проблеми з’являються, а далі їх буде більше. Без грошей і зв’язків, поодинці літній людині складно в наш час.

Якщо, мовляв, хочете, щоб ми допомагали і надалі, шукали фахівців, домовлялися, а в майбутньому і доглядали вас – все в ваших руках. Оформіть заповіт на свого сина Івана, і ми вас одну не залишимо ніколи, на старості років ви матемете гарний догляд та турботу.

Дітей у Ольги двоє: син Іван і дочка Мар’яна.

Іван – цілком успішний, багатий чоловік, у них з дружиною своя квартира, машина, гарна робота у обох. Дітей ось тільки немає. Мати дітей поки Надія не хоче.

Ще на зорі спільного життя з Іваном вона висловилася на цей рахунок досить серйозно – діти це не її. Цього року Надії вже сорок, і, напевно, питання з продовженням роду можна вважати закритим остаточно.

Зате у Мар’яни дітей аж троє – син-підліток від першого шлюбу і майже дворічні дівчатка-двійнята від другого.

Онуків сама Ольга просто обожнює, багато допомагає дочці з ними.

Матеріально Мар’яна живе набагато гірше брата – у них з чоловіком кредит, який вони платять з великими труднощами.

Зараз Мар’яна в декреті, так що непросто подвійно.

Вони дуже економлять на всьому, і сама Ольга намагається їм допомогти – підсовує дочці гроші постійно і продукти, передає дачний урожай – кабачки, морква, зелень, ягоди.

Батьки зятя теж щось дають молодій сім’ї на полегшення їм життя.

– Надіякаже мені, – ось скільки разів ваша донька Мар’яна за три тижні до вас в лікарню прийшла, можете сказати? – продовжує розповідь про розмову з невісткою Ольга. – Жодного разу за весь час не навідалася до вас! А я кажу – ну так у неї діти на руках! Діти їх нікуди, в палату теж з ними не можна. І потім, що там робити їй. А так Мар’яна дзвонила регулярно, як тільки мене в палату перевели. А Надія каже – ось так завжди і буде. У Мар’яни вічно не буде часу, грошей, можливості допомагати, у неї діти. Допомагати вам буде ваш син Іван.

– Ну, логічно.

– Тому, мовляв, ми і хочемо, щоб ви оформили заповіт на сина. Це справедливо, всі так роблять – хто матір доглядає, тому і майно її потім залишається. А якщо, каже, не хочете заповіт робити – ваше право. Але наступного разу не ображайтеся: ми з чоловіком будемо допомагати рівно наполовину з вашою донькою і все. Друга частина – зі Мар’яни. Думайте! Ми зателефонуємо.

– От тоді Надія взяла мене просто своєю переконливістю, вона все так мені спокійно гарно пояснювала, що я стала на сторону її! – сердиться Ольга. – Кожен день калатали – ну що ви вирішили, мовляв? У підсумку я сказала, що зроблю заповіт. Поїхали до нотаріуса, все оформили на мого сина. Ну, нічого не скажу, Іван з дружиною мене не забували всі ці дні, поки люди з травня сиділи по домах, а стареньким людям взагалі не рекомендували виходити на вулицю. Продукти мені замовляли, все привозили кур’єри. Скінчилися обмеження – по фахівцях мене провели. До стоматолога мені вже давно треба було. Син і його знайшов, і все оплатив, так що я тепер з зубами навіть я хорошими, ось.

І все б добре, тільки пригнічувала Ольгу якась незрозуміла образа, чи що, на цю «платну» допомогу.

– Тобто виходить, що якби не квартира, то і допомагати мені не треба, чи що? – розводить вона руками. – Що значить – «половина з Мар’яни»? Ну от немає у Мар’яни грошей зараз зовсім, а мене зуб турбує. То що виходить, нічого не робити, бо у моєї рідної доньки немає можливості.

Ольга – людина старого ґатунку, і їй ці грошові відносини важкі і незрозумілі.

Вона ростила своїх двох дітей одна в непрості роки, і жодного разу синові не сказала – ось тобі половина велосипеда, а другу половину йди, питай у свого батька. Так теж не можна.

– Син взагалі мені не сподобався в цій історії! – зітхає жінка. – Сама Надія спокійно мені якісь умови диктує з цим заповітом, а він сидить, ложечкою по блюдечку водить, очі опустив. Та ну! Загалом, думала я, думала, і зробила погану річ. Сходила знову до нотаріуса, і переоформила заповіт. Зробила інше – квартиру повністю дочці переписала, там діти малі, їм потрібніше. Ну а дача моя – синові буде. Йому чисто символічно, дача проста у мене зовсім, недорога. Може, за трішки її продадуть. Але їм багато грошей навіщо? Дітей у них немає, квартира є. Вони живуть непогано і гроші мають.

– А сказали дітям про новий заповіті? – поцікавилася я у своєї сусідки.

– Ні. Не стала говорити ні синові, ні Надії. Не хочу знову все це вислуховувати. Дізнаються про все свого часу. Майно моє, врешті-решт, і ділю так, як вважаю справедливим.

Ольга тепер живе спокійно, бо знає, що доньку з дітьми не обділила.

Але хіба можна так робити?

КІНЕЦЬ.