У цьому старому дерев’яному будинку, збудованому задовго до народження моєї мами, я прожила усе своє життя. Можливо, він не був чимось надзвичайним, простою білою хатиною, але він займав особливе місце в моєму серці . Саме тут я пережила своє дитинство, юність, радість кохання і благословення материнства. після смерті чоловіка я залишилася сама піклуватися про наших двох дітей. Вони були відповідальними і розумними, тому особливих труднощів у вихованні не виникало.

Час пролетів непомітно , і я не встигла озирнутися, як моя донька вийшла заміж і переїхала. Через рік я стала гордою бабусею. Однак ситуація з моїм сином була складнішою. Кілька років тому він виїхав на заробітки за кордон.

Я дорожила своїм старим будинком , бо він зберігав незліченну кількість приємних спогадів. Але якщо відкинути сентиментальну прив’язаність, жити в ньому ставало дедалі важче. Дах давно прогнив, що призвело до протікання, стіни були вогкими, і скільки б ми не намагалися відремонтувати та утеплити, будинок залишався вічно холодним. Мої руки втомлювалися, і навіть мої найкращі зусилля здавалися марними. До того ж, десь під підлогою  завелися миші, що не давало мені спокою.

Втім, чого ще можна було очікувати від такого старого житла?

Кілька тижнів тому я зустрілася з сусідкою, яка просто світилася від радості. Цікавість взяла гору, і я не втрималася, щоб не поцікавитися причиною її щастя. Вона радісно повідомила мені, що її син і невістка придбали будинок ближче до їхнього. У той момент я не могла не відчути заздрості. Я теж хотіла, щоб мої діти перевезли мене ближче до них або десь поруч. На моє здивування, нещодавно мені зателефонувала донька і повідомила, що приготувала для мене сюрприз з житлом.

Сповнена передчуттям , я уявила, що мої мрії ось-ось стануть реальністю. Я охайно вдяглася, коли мої діти приїхали на таксі, щоб розкрити сюрприз. Вони привезли мене в новий район міста, і мої очі засяяли від захвату, коли я побачила красиву нову будівлю. Там був ліфт, чарівний дитячий майданчик поруч, і свіжо відремонтована квартира з трьома кімнатами! Здавалося, що всі мої бажання здійснилися.

Переповнена радістю, я вигукнула:

“Який чудовий сюрприз! Як тут гарно! Діти, покажіть мені мою кімнату!”

Однак, коли я подивилася на дочку і зятя, вони обмінялися поглядами, а потім дочка заговорила: “Мамо, ми хотіли, щоб ти пораділа за нас, як за своїх дітей, а не ось так… Хіба ти не бачиш, що нам тут буде тісно вчотирьох? До того ж, у тебе є своя хата. Невже ти не можеш все кинути і переїхати? Вибач, мамо, але ми навіть не розглядали можливість твого проживання тут, хоча ми були б раді, якби ти залишилася у нас на кілька днів погостювати!”.

Слова доньки вразили мене в саме серце . Було таке відчуття, ніби мене різко спустили з небес на землю. Я попрощалася з дітьми, сказавши їм, що маю багато справ вдома, і поспішила на автобусну зупинку, намагаючись приховати біль, який охопив мене, коли сльози текли по моєму обличчю.

Спочатку я сподівалася , що вони схаменуться, що вони зрозуміють, як багато це для мене означає, але стало ясно, що моя дочка дала знати про свою позицію. Вони будували  власне життя, а я, як очікувалося, повинна була залишитися в старій хаті.

Можливо, вони мали рацію, зрештою, я була вже не молода, мені було близько 70 років. Куди мені йти в нове житло? Треба віку доживати там, де я є. З чорним котом, старим псом та десятком курей…

Ми приходимо в цей світ самотніми, і йдемо теж…САМОТНІМИ. Чи не так?

КІНЕЦЬ.