Ми з чоловіком та дітьми живемо зі свекрухою. Квартира чотирикімнатна, половина якої належить чоловікові, а друга половина свекрухи. Чоловік працює.

Він повертається додому пізно, тому я намагаюся звільнити його час, щоб він був з дітьми. Вони так чекають на батька, щоб пограти з ним, позбирати конструктори.

Свекруха теж працює. Повертається вона рано, але весь свій вільний час присвячує собі. Відпочиває, лежить на дивані, дивиться телевізор, сидить у інтернеті.

Вона ще молода, активна, сповнена сил. У вихідні гуляє з подругами, разом відпочивають, подорожують, але по дому доnомагати вона не збирається.

Вранці прокидаюся, йду на кухню, на столі крихти, гора брудного посуду, у ванній мокру підлогу, рушник на кріслі, а її вже немає. Снідала, пішла на роботу. Вимушено прибираю сама. У мене троє дітей. Їх треба зібрати в садок, школу, потім забрати, погодувати, робити з ними уроки.

Тому доводиться зранку рано вставати та наводити лад.

– А ти спробуй не робити хоч раз. Вона сама зробить, – радить подруга.

– Нічого вона не робитиме. Візьме чистий посуд, а брудна так само залишиться на своєму місці.

– Просто поговори з нею прямо. Скажи, що ти втомлюєшся, і тобі потрібна її доnомога.

Хоча б хай прибирає за собою. Послухала подругу. Поговорила із нею. А вона: -Я впустила вас у квартиру, більше вам нічого не зобов’язана. Мені однієї прибирати за вами всіма?

Не буду. Тим більше, я працюю, а ти в деkреті. Роби сама. А якщо не подобається, можете зібрати речі та переїхати. А чому ми повинні переїхати? Половина квартири наша. Ми маємо право тут жити.

КІНЕЦЬ.