Людмила вийшла із під’їзду. Очі застилали сльози. Дійшла до лавки на дитячому майданчику і важко опустилася на неї. Хоч червень наближався до своєї середини, вечори та ночі були прохолодними. Обіцяна синоптиками спека так і не настала.

Вона зіщулилася, сунула руки в кишені. Посидить тут, доки не замерзне остаточно, а далі що? Куди йти? Дожила – син вигнав із хати. Все життя прожила в цьому будинку, звідси поїхала до РАЦСу, сюди принесла сина з пологового будинку. Син…

– Мам, ми з класом на травневі свята поїдемо до Львова, – повідомив Олексій з порога, скинувши на підлогу рюкзак.

– Мамо, ти чуєш? – він уже стояв біля дверейхкухні і дивився на маму, яка чистила біля раковини картоплю. Дивлячись на її скам’янілу спину, Олексій вже зрозумів, що до Львова він навряд чи поїде. Але все ж таки зробив ще одну спробу.

– Мамо, даси грошей? – спитав він, намагаючись, щоб вона почула його крізь шум води, що ллється.

– Скільки? – не обертаючись, запитала мама.

– Дорога туди і назад, готель, гроші з собою на їжу та відвідування музеїв. – Завчено перерахував Олексій.

– Скільки? – роздратовано повторила мама, кинувши в каструлю з водою очищену картоплину.

Людмила роздратовано кинула ніж у раковину і повернулася до сина.

– Зрозуміло. – Олексій опустив голову і поплентався до своєї кімнати.

– Я не маю зайвих грошей. Я не малюю їх, а заробляю. На осінь треба купити тобі нові туфіл. Весну ледве відходив у старих. Куртку треба купити, в старої рукави короткі стали, – голос матері наздогнав Олексія біля дверей у свою кімнату,.

Олексій зачинив за собою двері кімнати. Але слова матері залітали й сюди, хоч менш розбірливо.

– Усі поїдуть, а я ні, – пробубнив Олексій собі під ніс. – А я теж хочу до Львова! – уже голосніше вигукнув він.

– Наїдешся ще. От виростеш, заробиш грошей і хоч в Америку їдь, – крикнула мати з кухні.

Олексій ковтав сльози.

– А ти в батька свого спитай. Він зайвої іграшки тобі не купив. На день народження дешеві машинки дарував. Крім аліментів ні копійки на тебе не витрачає. А що купиш на мізерні аліменти? Ти ростеш, а скільки коштує одяг?.. – мчало з кухні.

Олексій вдягнув навушники, але голосний голос матері проривався і через них. Він витер кулаком сльози. Як сам не здогадався. Коли батько відходив від них, сказав Олексій, що коли що, щоб звертався. Ось такий випадок настав. Олксій вирішив не відкладати у довгу скриньку та зателефонувати батькові. Але мобільника в нього не було.

Він тихенько прочинив двері, визирнув з кімнати. Мама гуркотіла посудом у кухні, щось бурчачи собі під ніс. Олексій безшумно прослизнув у передпокій, надів кросівки і вийшов із квартири, обережно зачинив двері, щоб замок не сильно клацнув. Бігом спустився сходами, метнувся до сусіднього під’їзду, до Вадима, свого друга. Вони мають домашній телефон.

Вадим відчинив двері і зрадів, побачивши Олексія.

– Мені треба зателефонувати, – сказав він і зняв трубку телефону, що стояв на тумбочці, швидко набрав номер і приклав трубку до вуха, намагаючись віддихатися, поки йшли гудки.

Олексій хотів покласти трубку, як на іншому кінці дроту відповіли.

– Тату, привіт, – радісно закричав Олексій.

– Хто це? – стримано спитав батько.

Олесксій зустрівся поглядом з Вадимом, який нічого не розумів. Відвернувся.

– Це я, Олексій.

– Який Олексій?

– Тату?! – у розпачі крикнув Олексій, але йому відповіли короткі гудки.

Олексій поставив слухавку на місце і мало не розплакався.

– Що трапилося? – запитав Вадим, що стояв поруч.

– Я не поїду до Львова. Мама грошей не дає, а батько взагалі злився, – похмуро сказав Олексій.

– Давай я у батьків попрошу. Скажу так треба. Вони дадуть. А я заплачу за тебе, – запропонував кмітливий Вадим.

– Ні. Батьки дізнаються, тобі влетить. Переживу. Я піду, – Олексій вийшов із квартири друга.

Коли Олексі був маленьким, мама його любила, ласкаво називала кошеням, сонечком і купувала іграшки, навіть якщо не просив. А потім її наче підмінили. Батько пішов від них, і вона стала дратівливою, злою, часто кричала на нього. Жодного лагідного слова не чув більше від неї, одні потиличники та крики.

Олексій навіть думав втекти з дому. Але без грошей далеко не втечеш. Йому лише одинадцять, на роботу ніхто не візьме.

« Я не просив мене народжувати. Мені не пощастило. Народився б в батьків Вадима замість нього, жив би приспівуючи… » – думав Олексій, піднімаючись сходами до своєї квартири.

Він настільки звик до криків матері, що вже не звертав на них уваги. Просто йшов з дому і бовтався вулицями. Або замикався в кімнаті з навушниками, включаючи сильніше музику.

У старших класах він почав шукати ласки на боці, гуляючи з дівчатами. Додому приходив лише спати. Вночі довго лежав з розплющеними очима, кляня свою долю, матір, батька, який пішов, і все своє невдале життя.

Якось прийшов додому о пів на другу ночі. Мати не спала, зустріла його в передпокої і одразу почала кричати.

– Не смій на мене кричати! Чуєш?! – гаркнув він і пішов у свою кімнату, грюкнувши дверима так, що побілка зі стелі посипалася.

З кожним днем ​​стосунки між ним і матір’ю ставали все гіршими, нетерпимішими. Вони все далі віддалялися один від одного. Може мати й хотіла щось змінити, але її несло по накатаній. Олексій замкнувся у собі, у своїй раковині і не збирався нікого впускати туди. Там, у собі, він сам собі господар. Тепер крики матері розбивалися об стіну байдужості, збудовану Олексієм.

Після закінчення школи його майже відразу забрали в армію. Він навіть зрадів. Луше служити, ніж бовтатися вулицями і лаятися з матір’ю, клянчити в неї гроші. Повернеться через рік і житиме окремо, знайде роботу…

Але за мамою в армії він скучав. Радів її листам. Вона сухо описувала свої нехитрі новини, закінчуючи листи завжди однаково: «Бережи себе. Мама”.

Коли Олексій повернувся додому, мама зраділа, навіть обійняла його, схлипнула кілька разів. А потім все пішло по-старому. Він гуляв, повертався додому вночі, а то й уранці. Мати кричала, лаялася, плакала.

Коли мама просила щось зробити, він відмахувався: «Мені нема коли. Немає часу. Потім».

Одного разу він привів додому дівчину з різнокольоровим волоссям та кільцем у носі. Вона теж мала проблеми з батьками. Це їх поєднувало.

– Познайомся, моя наречена. Вона житиме з нами,— сказав він мамі й подивився на неї так, що вона затулила рота, не промовивши ні слова.

Вони з дівчиною зачинились у його кімнаті. Навіть лягли разом спати, але Олексій не доторкнувся до неї. Не міг. Знав, що мати за стіною не спить, слухає. Вранці дівчина пішла, а мама злісно кинула:

– Тепер дівок до хати тягатимеш?

– Що хочу, те й робитиму. Це моя квартира. Не подобається – йди! – вигукнув він, дивлячись спідлоба на матір і стиснувши кулаки.

Олексій грюкнув дверима, зачинився у своїй кімнаті. А Людмила, приголомшена словами сина, осіла на підлогу і заплакала. Потім накинула плащ і вийшла надвір…

Людмила сиділа на лавці та плакала. Разом зі сльозами витікали з серця злість та образи.

“Чому ? Коли він став таким? Адже я любила його. Дуже. Кого мені любити? Але ми стали чужими, майже ворогами. Я у всьому винна. Сама. Адже він був милим хлопчиком, а я кричала, лаяла за кожну дрібницю, ніби він винен у всьому. Думала, якщо він росте без батька, то не можна сюсюкати, щоб виріс чоловіком. А він став безжальним та злим. Вигнав мене …”

Вона схлипнула і підняла обличчя до темного неба, побачила рідкісні зірки. Подумала, що раніше небо все було всипане ними, наче порошинками.

– Якщо ти є, якщо чуєш мене, допоможи. Я не знаю що робити. Пошкодуй. Куди мені йти? – шепотіла вона.

Говорити заважали сльози. Горло стиснуло спазмом, ніби воно не хотіло випускати назовні слова каяття. Але Людмила говорила і говорила, намагаючись комусь там, у темному небі щось пояснити.

Люди поспішали повз, машини кудись мчали, а вона дивилася в небо і просила вибачення.

На обличчя впали дрібні краплі, змішалися зі сльозами. А вона не помічала цього, як і того, що тремтить від холоду.

Тільки коли хтось поклав їй руку на плече, вона завмерла на мить і обернулася.

За спиною стояв Олексій, височіючи над нею. Людмила внутрішньо стиснулася, злякавшись невідомо чого.

– Мамо, ходімо додому. Промокнеш, – сказав він.

Людмила наче прийшла до тями. Тільки зараз зрозуміла, як змерзла, відчула, що її трясе. Страх змінився на радість, але вона боялася поворухнутися, раптом слово чи рух викличуть гнів сина.

– Ходімо додому, – повторив Олексій і попрямував до під’їзду.

Людмила повільно підвелася з лавки. Ноги змерзли, не підкорялися їй. Але вона все ж таки пішла слідом за високою статною фігурою сина. Вони повільно, один за одним, піднімалися сходами. Людмилі здалося, що за ними йде ще хтось. Вона навіть озирнулася, але на сходах нікого, крім них, не було.

Олексій відчинив двері і притримував її, поки мама не підійшла. Людмила пройшла на кухню, а на плиті вже шумів чайник.

На ранок її бив озноб. Вона ледве розліпила повіки. Зрозуміла, що вже ранок чи день, спробувала підвестися, але її занудило, а кімната закружляла перед очима. Людмила заплющила очі.

«Захворіла , – подумала відсторонено. – Ну й добре. Померти б скоріше ». Вона почула кроки біля ліжка.

– Мам, випий, – Олексій сказав незвично тихо, навіть ласкаво. Людмила розплющила очі. Син в одній руці тримав склянку, на долоні іншої руки простягав їй дві пігулки.

Він поставив на табуретку біля ліжка склянку. У голові Людмили били дзвони, але вона все ж таки проковтнула таблетки, зробивши кілька ковтків води.

– Тепер поспи, – сказав Олексій.

Він викликав лікаря, подзвонив на її роботу та попередив, що мати захворіла. Залишив біля ліжка воду та пішов на роботу.

Коли Людмила прокинулася, було уже опівдні. Температура спала. Вона встала і дісталася кухні. На столі стояла тарілка з яєчнею. Син посмажив для неї. Людмила опустилася на стілець і розплакалася.

Вона згадала, як учора ввечері сиділа у дворі під дощем і благала когось там, у небі, про допомогу.

– Господи, Дякую… Більше ніколи… Аби пробачив… Дай сил і час все виправити…

Увечері вона намагалася приготувати вечерю, але знову піднялася температура, спина нила, не зігнутися.

– Мам, йди, лягай. Я сам, – сказав Олексій, відводячи її до кімнати.

Вона лягла на ліжко і заплющила очі. «Як рідко він називає мене мамою. Аби не померти. Тільки не зараз. Нині ніяк не можна. Потрібно все виправити… »

Через три дні їй стало краще. Вони ще не розмовляли з сином до душі, але в словах «полежи», «випий бульйон», «прийми пігулку» було стільки ніжності та любові, що Людмила завмирала від щастя. Ці слова проливалися бальзамом на її серці, відігріваючи його і даруючи надію, що ще не пізно і можна все виправити.

КІНЕЦЬ.