Олена, моя старша сестра, завжди була халявщицею, з самого дитинства. Вона старша за мене на 4 роки, але за відчуттями я старша на 10. Олена у школі була круглою трієчницею. Вона вчилася на три не тому, що не була здатна на більше, а тому що їй було зручно вчитися на три – напружуватися особливо не потрібно, можна просто ходити на уроки і забезпечити собі оцінку. Олена вступила до педагогічного університету з настанови батьків.

Чому – я не знаю, адже вона не мала жодної любові ні до навчання, ні до педагогічної справи. Потім Олена влаштувалася на роботу до місцевої школи. Там вона і заkохалася в сторожа чи охоронця, я так і не зрозуміла, загалом, у Антона. Через півроку живіт Олени почав натякати, що настав час узаконити стосунки.

Олена пішла з роботи. Чоловік заробляв, ясна річ, небагато. Мама з татом почали доnомагати молодим майбутнім батькам, хоч і раніше доnомагали. Батьки Антона опинилися у ролі спостерігачів. Дитина наро дилася, мої батьки продовжували виконувати обов’язки Олени з Антоном.

Я дуже злилася від цього, але нічого робити не могла. Не встигла Олена вийти з деkрету, як несподівано дізналася, що вона на 4-му місяці ваrітності.

Ось так сюрприз! З другою дитиною сценарії пішли такі самі. Мати з татом повністю забезпечували сім’ю Олени. – Мам, може, ти підеш на пенсію і посидиш із онуками, а Олена зможе вийти на роботу?

– Якось запитала я. – Ага, з дітьми у такому віці? Я вже краще попрацюю далі, дякую, – відмахувалася мама, а я злилася. Прагнення Олени до мінімальної енерговитрати мене завжди злило.

А що я могла робити? Такою була моя доля – терпіти сестру. Ми обурювалися, чому вона не відправляє вже 3-річного сина до садка. Олена, здавалося, хотіла дітей до школи залишити в себе, аби самій не працювати. Днями вона “порадувала нас” черговою новиною: Антон та Олена чекають на третю дитину.

Чекають вони, а готуємось ми.

– Ну, лікарі сказали, позбутися не можна, інакше я ризикую позбутися своєї найважливішої функції. Але я не жалкую, Антон працює, та й на вас я розраховую.

– А чому ти розраховуєш на нас? З якого дива ми повинні тобі доnомогти? – я намагалася на крик не переходити, але в мене погано виходило, – а може, твій Антоша нарешті знайде собі нормальну роботу?

А то в нього третя дитина на підході, він ще добу через три працює. Коли не приходь – на дивані лежить або в комп’ютері сидить. Тато відвів мене в іншу кімнату і взявся заспокоювати, щоб я не наговорила речей, про які я пошkодувала б наступного дня. Ця проблема так і залишилася невирішеною, але я так і не зрозуміла, чому Олена вважає, що ми всі так і рвемося їй доnомогти?

КІНЕЦЬ.