– Ох, така ти, Олю, принципова, що аж сказати нічого. Скільки часу вже минуло, а ти все на мене дуєшся! Що я такого зробила? У чому я винна перед тобою? Я ж не взяла в тебе нічого, а ти таке влаштувала, на все село мене прославила!

– Ой, Марійко? Так вже й не винна ти? Так вже й не зробила нічого?

– Та скільки можна повторювати тобі, Олю? Я ж пояснила, що Миколка в туалет захотів, ось ми до тебе й зайшли! Ну де я дитину вала повести?

– Цікаво виходить, Марійко – ти за дві хати від мене живеш. Чому ти не до себе додому дитину повела, а до мене із заднього входу лізти вирішила? Жодному слову твоєму не вірю. Чи не простіше було по доріжці, і до себе додому швидко добігти?

– Та ну тебе, Олю! На порожньому місці сварку розвела, немов туалету тобі шкода.

– Та Бог із ним, із туалетом цим! І з дверима, які ти відкритими кинула. Ти навіщо по шафах лазила? Ти туди щось клала, щоб ніс свій туди пхати? Не тобі належить, не тобі й діставати! Через тебе я вже вкотре подарунки внуку повторно купую!

– Гроші тобі подіти нікуди, ось і купуєш. Подумаєш, біда яка, побачив онук подарунок завчасно!

– Це для тебе – подумаєш! Я тобі так скажу, Маріє. Щоб я тебе не те, що на порозі, а біля огорожі своєї більше не бачила!

…Здавалося б, що ділити цим двом жінкам, двом матерям, які поріднилися завдяки своїм дітям? Живи, та й радуйся, підтримуй дітей, допомагай молодим батькам, беручи посильну участь у вихованні онука.

В принципі так все й було. Коли народився Миколка, бабусі з обох боків активно допомагали молодим батькам.

Тільки бабуся Оля, мама Марини, цю участь могла брати тільки у вихідні. До пенсії ще ой, як далеко, а роботу ніхто не скасовував.

У родині Васильченків працювали й Ольга, і її чоловік, Сергій.

А ось у родині Деркачів працював тільки голова сімейства, Петро. У Марії була інша професія – мама, тому на роботу жінка виходити не поспішала.

Бувало, в запалі сварки Петро сварився на дружину, мовляв, пора б і попрацювати, а то все вдома сидиш, сину жити спокійно не даєш, і пил по кутах ганяєш, на що Марія відповідала, мовляв не для того вона заміж йшла, щоб і вдома працювати, і на роботі.

Мовляв, якщо я цей пил ганяти не стану, брудом все заросте, і до сина не лізу, а допомагаю.

Чужа сімʼя – темрява. Подобається їм жити на одну зарплату – нехай живуть. Нікого це не стосується.

Може від неробства, а може і правда від великого кохання, тільки й дня не минало, щоб Марія не збігала до молодих батьків.

Марина, донька Ольги, навіть скаржилася, мовляв, скрізь вона свій ніс суне, скрізь залізе. І по холодильнику нишпорить, і по шафах, ніде нічого не приховаєш, все знайде.

До певного моменту все було відносно добре, і навіть молодята вже звикли до щоденних візитів, а потім відбувся перший день народження Миколки, і перша хвиля непорозуміння вже між сватами…

…Увечері напередодні свята Марія з онуком вирішила навідатися в гості до свахи.

Поки Ольга вийшла в город по зелень, Марія ураганом промчала по хаті, і, побачивши подарунок, призначений для Миколки, одразу дала іграшку дитині в руки.

– Микольцю, золотко моє! А дивись, що в баби Олі є! Дивись, яка іграшка! Ох ця баба! Таку красу сховала, і Миколці не дає!

Коли Ольга зайшла до хати, Миколка вже захоплено грався з ведмедиком, щось лепечучи своєю, йому одному зрозумілою мовою.

– Марійко! Ну хто ж тебе просив? Це ж подарунок! От і як нам із Сергієм завтра до внука на день народження йти? З порожніми руками?

– Ой, Олечко, я щось навіть і не подумала, що це подарунок Миколці. Дивлюся – на ліжку ведмедик лежить, я ніби раніше його і не бачила у вас, думаю, дай я його дитині дам, нехай пограється. Ну нічого ж страшного, яка різниця – сьогодні, чи завтра подарувати.

Зітхнула Ольга. Та й справді, що вже тепер, не відбирати ж іграшку у малюка, тим більше так сподобався ведмедик хлопчику, що той ніяк не хотів його з рук випускати.

Зайшли Сергійко з Олею в магазин, і купили невелику іграшку, щоб і справді не з порожніми руками йти в гості.

Не дуже гарно вийшло, адже Марія свій подарунок – м’яке дитяче крісло, так гучну піднесла, мовляв дивіться, яка я молодець, нічого мені для онука не шкода.

Збоку і справді виглядало так, що бабуся Марія подарувала хороший, потрібний і дорогий подарунок, а бабуся Оля відбулася дешевим коником-стрибунцем.

Не станеш же ж пояснювати всім гостям, що коник – це символічний подарунок, а основний Миколка вже отримав.

Перед новим роком знову сталася не дуже приємна ситуація і знову не без допомоги баби Марії.

Загалом у родині Васильченків була така своєрідна традиція з новорічними подарунками.

Вранці, першого січня вся родина бігла під ялинку, дивитися, що ж такого цікавого приніс Миколай. Так повелося ще з тих часів, коли подружжя Васильченків ледь стали молодою сім’єю, і в них тільки-но народилася Марина.

Спочатку Маринка шукала подарунки вдома, під пухнастим деревцем, а потім разом із батьками йшла в гості до бабусь та дідусів, і вже там теж знаходила подарунки.

Оля вирішила не порушувати традиції, і подарунок для онука так само сховати під свою ялинку, щоб зранку 1 січня малюк сам все знайшов, мовляв, Миколай і до бабусі заглянув, і подарунки залишив.

Вже потім Ольга звинувачувала себе, мовляв, навіщо знову на видному місці залишила подарунок?

31 числа, коли у людей іде підготовка до свят, а господині смажать, варять і запікають, Марія ходила по гостях.

Спочатку зайшла до сина з невісткою, але швидко зрозуміла, що невчасно. Марина крутилася між кухнею, прибиранням, і сином.

– Збирай-но Миколку, Марино, ми погуляємо з ним, а ти спокійно все зробиш. Сходимо, бабу Олю провідаємо.

Баба Оля теж поралася біля плити. Миколка вмостився дивитись мультики, а Марія, побачивши яскравий, блискучий згорток, з написом «Миколці», що лежав на столі, схопила його, і почала сюсюкати, мовляв дивись, онучику, що тобі Миколай приніс! Ох і спритний він, ох і молодець, встиг уже й у баби Олі побувати!

Ольга аж побіліла від злості:

– Що ти лізеш скрізь, Марійко?! Хто тебе просить?!

Ну не відбирати ж у дитини подарунок?!

А Марія, як нічого й не було, стояла і кліпала очима, мовляв, я ж не знала, що не можна, дивлюся, лежить, от я і віддала дитині. Ну нічого ж страшного не сталося.

…Перед наступним днем народження онука Ольга надійно сховала подарунок і подарувала, як і належить, сама.

Хоча, за традицією, що вже склалася, Марія з онуком прийшла напередодні, і все ходила, виглядала і винюхувала…

Перед новим роком, щоб знову не виникло непорозумінь, Ольга сховала подарунок для Миколки у шафу, у відділ, де був верхній одяг, а для надійності зверху прикрила куртками.

Вже сюди Марійка точно не дістанеться!

Як же ж помилялась Ольга…

Ольга прийшла додому і одразу зрозуміла, що Марія навідувалася в гості.

Двері, що з боку городу були відчинені. На столі стояла брудна тарілка і склянка.

Ольга глянула на відро для сміття і очам своїм не повірила… Там лежала упаковка від подарунка!

Дісталася Марія до шафи, та не просто дісталася, а прийшла в хату без господарів, знайшла подарунок, і вручила його онуку!

Поки Оля осмислювала цю подію, подзвонила донька.

– Мамо, тут Марія Іванівна Миколку додому привела, з подарунком, сказала, що ти подарувала. Ти заздалегідь подарувати вирішила, чи вона знову ініціативу проявила?

Ох, як сварилася Ольга! Прямо влетіла вона до будинку Марії. Все їй висловила, і про дні народження, і про новий рік, і про те, що нема чого лізти туди, куди її не просять, молодим життя не дає, і до неї вже дісталася.

– Олечко, Не гнівайся! Ну чого ти так галасуєш, немов у тебе мільйон зник? Яка різниця, коли подарувати подарунок?

– Яка різниця?! Та велика різниця, Маріє! Наші подарунки ми хочемо дарувати тоді, коли самі вирішимо, а не тоді, коли захочеш! Мільйон, кажеш? А може, і зник! Зараз ось піду до дільничного і заяву на тебе напишу. Ти яке право мала до нас у хату заходити, і по шафах нишпорити? Не тобі там цей подарунок лежав, розумієш? Ти чому така нахабна, Марійко? Нахабна, безпардонна баба! Правий твій Петро, від неробства ти дурієш!

– Та хіба б я сама пішла до тебе? Ми поряд гуляли, і Миколка в туалет захотів, ось ми до тебе й зайшли. І не лазила я по твоїх шафах! Миколка двері сам відкрив, потягнув за куртку, ось коробка ця й випала…

– Та що ти брешеш, безсоромна?! Свій гріх на дитину перекладаєш! Чи тобі ж не знати, що шафу цю і дорослий не одразу відкриє! А навіть якщо й потягнув він за куртку, і коробку побачив, то що не могла все на місце прибрати? Треба ж, у туалет дитину в чужий будинок, на замок закритий повела!

Так і скажи, що спеціально полізла, щоб подивитися, що ми для онука приготували, і сюрприз як завжди зіпсувати.

От ні сорому в тебе, Маріє, ні совісті, ні розуму. Ще раз побачу тебе у своєму домі – нарікай на себе!

Так і не вибачила Ольга Марію. Миколі вже 12-й рік іде, і сестричка у нього народилася, а бабусі й досі крізь зуби розмовляють.

Ні, на сімейних заходах присутні обидві, і Ольга, і Марія.

Марія щоразу помиритися хоче, в гості напрошується, і пробачення просить, мовляв що нам ділити, Олю, давай все забудемо, адже онуки в нас.

Та тільки Ольга – кремінь. Розмовляє, спілкується, але своє слово тримає, на поріг не пускає Марію.

Мало що там в неї на думці ще?