“Що тепер, мамочко? Яка ганьба… Все село буде насміхатися, що наречений не прийшов на весілля. Краще провалитися крізь землю, чим таке пережити”, – вигукнула Олена.

“Не хвилюйся, Олено, ми що-небудь придумаємо”, – заспокоїла її мати, в голові якої крутилася дика ідея.

“Сергію!”- гукнула я до нашого сусіда, – давай поїдемо на вокзал.

“Без проблем”, – відповів він, – “Заради вас, Галино Іванівно, я куди завгодно поїду”.

Галина голосно грюкнула дверцятами машини і вмостилася на сидінні.

“Ми знайдемо Олені нареченого на заміну”, – рішуче заявила вона.

Галина Іванівна, голова сільської ради, не звикла отримувати відмови.

Сергій  здивовано подивився на неї: “Ти серйозно? Ти справді думаєш, що хтось на це погодиться?”

“А чому б і ні?” серйозно відповіла Галина. “Я йому заплачу. Гроші зараз усім потрібні”.
Впевнена в собі, Галина попрямувала до залізничного вокзалу. Вона підійшла до двох молодих людей, розговорилася з ними, і за кілька хвилин вони вже йшли за нею до вагона.

“Ходімо в магазин, Сергію, – сказала вона, – купимо молодому чоловікові все необхідне”.
Сергій засміявся і запитав: “А паспорт у хлопця є?”.

“Так, є. Все буде добре, – втомлено відповіла Галина. “До речі, познайомся з нареченим Миколою та його другом Петром.

“Дивіться, наречений приїхав!” – вигукнули гості.

Олена з радістю вибігла з хати, але застигла від несподіванки. З машини вийшли незнайомі люди. Мати обняла її і відвела вбік.

“Це Микола. У тебе є вибір: або вийти за нього заміж, а потім розлучитися, або терпіти ганьбу і чутки до кінця життя. Вирішувати тобі. Але тобі радила б не позорити ні себе, ні мене.”, – пояснила матір.

Олена мовчки кивнула, і в одну мить на її залитому сльозами обличчі з’явилася сяюча посмішка.

Весілля пройшло чудово. Микола так легко влився у роль, що Олена була вражена.Коли гості розійшлися, Олена потиснула Миколі руку, її голос тремтів: “Дякую. Ви мене врятували”. Потім, вже більш діловим тоном, вона додала: “Не хвилюйся, ми скоро розлучимося”.

“Я не хочу розлучатися, – впевнено заявив Микола. “Я хочу краще тебе пізнати”.
Олена була приголомшена його несподіваною відповіддю.

“З вогню та з полум’я”, – подумала вона вголос. “Один клявся в коханні й пішов, інший – не кохає, але не покидає…”

Я твій законний чоловік, давай спробуємо, адже розлучитися завжди всигнемо. Олена замислилася над його словами. З того курйозного дня минуло двадцять років. Вони з Миколою виростили двох дітей і продовжують жити разом. Галина Іванівна досі не може повірити, що потенційна ганьба, яка нависла над життям її доньки, перетворилася на щастя завдяки одній надзвичайній ідеї. Як гордо і піднесено вона почувається, коли найкращий у світі зять обіймає її і жартівливо запитує, скільки він має заплатити за таку дружину.

“Не ти мені, мамо, а я тобі, – відповідає зять. “Хоча… таку жінку, як вона, не купиш ні за які гроші на світі”.

КІНЕЦЬ.