Так сталося, що моя невістка Оксана та син Михайло живуть у нашій з дружиною квартирі. Молода пара прийняла рішення переїхати до нас одразу після весілля. Ми як батьки, хотіли допомогти на початку для молодого подружжя.  Ми були свідками щастя при народженні дітей і з радістю допомагали у догляді за ними, бо онуки то втіха.

Зараз у Оксани  четверо дітей, але через зайнятість на роботі вона проводить з ними мало часу. Вона не наважується піти з роботи, тому ми з дружиною піклуємося про наших онуків. Оскільки син їздить у часті відрядження.

Наш дім завжди наповнений шумом, що робить майже неможливим знайти хвилину спокою. Діти бігають, кричать, розкидають іграшки, не даючи нам навіть кількох спокійних хвилин, щоб почитати газету.

Вийшовши на пенсію, ми з дружиною сподівалися на зміни в нашому житті та з нетерпінням чекали цього моменту. Близько чотирьох місяців ми насолоджувалися блаженством пенсії. Жили для себе.

Щоранку Василина прокидалася рано й готувала сніданок для мене, Оксани, Михайла та дітей. Потім я відводив онуків до дитячого садочка, а з наймолодшим онуком ми йшли на дитячий майданчик. Дружина тим часом займалася прибиранням, пранням і приготуванням їжі.

Ми поверталися додому, щоб поїсти, і я трохи відпочивав перед тим, як забрати дітей з дитячого садка і відвести їх на танцювальний гурток.

Ми з онуками навіть врятували та виходили маленьке совеня…

Одного разу мій син залишив свій мобільний телефон на кухонному столі. Я вирішив віднести телефон на його робоче місце, і поки я це робив, прийшло повідомлення. На мій шок та щирий подив, воно було від Оксани. Я показав повідомлення дружині, і вона теж була засмучена. Побачивши це, вона висловила своє небажання продовжувати жити в одній квартирі з нашим сином та невісткою.

Ми не могли зрозуміти, як Оксана могла написати такі образливі слова:

“Міша, твої батьки –  тягар для нас, а нам ще й їжу доводиться купувати самим. Сидять на нашій шиї. Я працюю до вечора, а ти по відрядженнях змушений їздити. А як дітей поглядіти, то для них ціла халепа виходить…”. Це була повна брехня, оскільки ми з дружиною вносили наші пенсії в сімейний бюджет.

Два місяці тому я вирішив відкрити шаховий клуб. Син відмовляв мене, стверджуючи, що це погана ідея і що діти в наш час не цікавляться такими заняттями.

Тим не менш, я пішов у Будинок культури  та  дізнався, що там працює мій друг. З його допомогою я влаштувався на роботу  та почав проводити шаховий клуб тричі на тиждень. Багато дітей записалося, і я знайшов радість у тому, щоб навчати їх. Хоча заробіток не був значним, його вистачало мені на гідне життя.

Протягом місяця до мого шахового гуртка приєдналося чотирнадцять дітей. Згодом до них приєдналися ще двоє хлопчиків, і я бачив непідробний інтерес в очах дітей, коли вони ділилися своїм досвідом з друзями.

Ми з дружиною поговорили з сином, переконуючи його знайти квартиру для оренди. Ми пояснили, що нам потрібен власний простір. І твердо впевнені, що прийняли правильне рішення.

Про повідомлення вирішили нічого не розповідати…

Михайло вже дорослий чоловік, і вони з дружиною повинні нести відповідальність за власну сім’ю. Ми допомагали їм, як могли, але якщо вони не цінують нашу допомогу, то повинні вчитися розраховувати більше на себе. З онуками тепер будемо бачитися на вихідних та по святах.

Любити родичів треба на відстані.

КІНЕЦЬ.