Тут я прочитала чимало історії про те, як батьки які працюють за кордоном дарують своїм дітям машини, квартири купують.

Дивлюсь на свою сім’ю і дивуюся. Ніхто мені не вірить, що за 15 років в Італії моя мама мені нічим особливо не допомогла.

Мама подалася за кордон як тільки я вийшла заміж. Тоді ми з чоловіком переїхали в однокімнатну квартиру, яка перейшла йому від бабусі.

Тоді на мамину допомогу я навіть не розраховувала, бо розуміла, що їй потрібен час освоїтися і знайти роботу. Всі ці роки ми жили на орендованій квартирі, тому тут її нічого не тримало.

Але не буду гріх таїти, я таки надіялась, що вона передасть нам якісь пару сотень євро. Хоча б на день народження.

Але все виявилось не так. Ту тисячу євро чи трохи більше мама витрачала лише на себе.

Коли у мене народилась донечка, то моя мама привітала нас хіба картинкою у вайбері та словами телефоном.

Вона ні разу не передала якогось подарунка внучці. 

Усе, що у нас є ми добилися самостійно. Ми багато для цього  працювали. Ніхто нам готового на блюдечку нічого не приніс.

Пошепки

Не знаю чим думала моя мама, коли всі ці роки жила у своє задоволення. Ні копійки не відклала, ні купила нічого путнього.

А минулого місяця вона приїхала до нас. З вокзалу зі всіма валізами подалася до нашого будинку.

Напевно думала, що ми виділимо їй окрему кімнату. Будинок у нас великий.

– Тобі краще подумати про своє житло! – почала я та навела інші аргументи чому їй тут не місце. – А скільки у тебе зараз грошей? Може купиш собі однокімнатну квартиру?

– Ні, дитинко! За п’ять тисяч доларів такого не купиш! 

Я не повірила її словам. Але діватися нікуди. Не знаю, що тепер робити. Не хочу, щоб вона жила з нами, але поки це необхідно.

А що ви порадите нам?