Маленька Віта, щоб її ніхто не помітив, потихеньку спостерігала за тим, як батько заводить в її маленьку кімнатку літню жінку. Жінка була невисокого зросту і вся в зморшках.

-Так, мама, тут, звичайно, не так просторо, як у тебе, але інші умови значно кращі: опалення центральне, вода сама ллється – нікуди ходити і тягати її не треба, туалет теплий. А коли ми твій будиночок продамо і купимо собі квартирку побільше, то і у тебе місця буде багато – виділимо тобі персональну кімнату.

-Ой, а що ж таке ліжечко маленьке? – голос бабусі був ледве чутний, але дуже добрий. – Навіть я зі своїм зростом на ньому не поміщуся…

-А! Це Віточки, внучки твоєї. Ти не бійся, ми тобі з хлопцями інше ліжко принесемо, побільше!

-Так же ж зовсім місця не залишиться!

-А що ти бігати-стрибати тут хочеш? Не дитина ж! – добродушно засміявся батько. – Нічого, як-небудь поміститеся!

-А Віточка це?..

-Так! – голос батька раптом став жорстким. – Дочка Поліни.

-І твоя, – м’яко поправила старенька, нітрохи не злякавшись грізного голосу сина і додала: – Царство небесне, Полічці.

Віта інтуїтивно перехрестилася.

Мама була дуже красивою і дуже доброю. Вона сильно любила свою дочку, Віталіну, яку назвала на честь улюбленої героїні одного з романів, які любила читати.

Віта пам’ятала, як мама раділа, коли приходив її коханий, батько Віталіни, Петро. Тато теж завжди був добрий і веселий. Дарував Віті іграшки і садив на коліна.

Але в один день все це закінчилося. Мама не прокинулась. Віта не розуміла, що відбувається. Чому всі плачуть і жаліють її. Чому тато ходить чорніше хмари і не звертає на неї уваги. Страшні слова “не стало”, які виголошував майже кожен, хто заходив до них додому, ніби ходили за Віталіною, хоч вона і не розуміла, що вони означають.

Потім вони довго їхали з батьком на його машині. Він мовчав і не відповідав на її запитання. Нарешті, не витримав, зупинився.

-Нема більше мами, Віта! І не буде! Будеш жити зі мною і моєю родиною! У тебе є ще два брата.

Віта трохи заспокоїлася. Але коли вони увійшли в квартиру до батька, їх зустрів пронизливий крик якоїсь жінки:

-Наф*га мені оця твоя? Нагуляв – сам і займайся нею! Нічого на мене чіпляти свого вир**ка!

Віта стояла, втиснувшись у стіну. На крики вийшли два хлопчика одного віку, років дванадцяти. Вони недобре подивилися на дівчинку.

-Ей, ти хто? – запитав один з них. – Що за оп*дало?

А другий просто взяв, підійшов і забрав у неї сумку. Розкривши її, він вивалив вміст на підлогу.

-Так! Що тут у нас? Фу! Ганчір’я якесь! Ти його на смітнику зібрала чи що?

Віта закричала. На крик прибігли батько з жінкою.

-Ось будь ласка! – знову заверещала та. – Не встигла зайти в будинок, відразу сварку влаштувала. Шо ти кричиш, немічна?

Віта перевела перелякані, зі сльозами оченята на батька. Той, оцінивши обстановку, холодно кинув:

-Марш в кімнату! А ти, – звернувся він до Віти, – йди за мною!

Дівчинка слухняно пройшла за батьком. Слідом за ними лунало шипіння жінки.

-Віта! – вони увійшли в крихітну кімнатку з маленьким віконцем, що служила раніше, мабуть, коморою. – Так вийшло, що твоєї мами не стало. Ти будеш жити зі мною і моєю родиною. Ця жінка – моя дружина. Звуть її Олена. А хлопчики – сини, Рома і Коля. Постарайся знайти з ними спільну мову.

Батько залишив її, але не на довго. Незабаром він приніс маленьке стареньке ліжко і таку ж тумбочку.

-Влаштовуйся!

Життя Віти кардинально змінилася. Як вона не старалася, сім’я батька так її і не прийняла. Тітка Олена побачивши дівчинку починала злитися і кричати, що має глядіти нагуляну дитину. Хлопчаки постійно сварилися з нею. Незабаром Віта зрозуміла, що їй краще не виходити зі свого кута, поки хтось є вдома. Вона всі дні сиділа в своїй кімнатці і гралася старої лялькою – все, що залишилося у неї від минулого життя.

Іноді хлопці заходили до неї і починали робити безлад, чіплятися, але після того, як їх помітив батько і добряче насварив, хлопчаки не підходили до її дверей.

Зате вони по повній відривалися, коли вона змушена була виходити зі своєї схованки: в туалет, умитися або поїсти. Годували її теж не з усіма разом і не тим, чим інших. Віта відчувала запах млинців, які готуються на сніданок, але сама отримувала геркулесову кашу на воді і пісний суп. Лише іноді батько крадькома давав їй пару цукерок.

Віта мріяла швидше піти в школу, щоб хоч з кимось поспілкуватися і знайти друзів. Але до школи було ще дуже довго.

І ось ця бабуся – її нова сусідка. Віта сховалася в куток свого ліжечка і потихеньку спостерігала, як влаштовується бабулька. Як батько з хлопцями втискує в її комірчину старенький диван і невелику шафу. Після всіх установок, в кімнатці зовсім не залишилося місця для будь-яких пересувань.

-Ну що, давай знайомитися, – промовила старенька, сівши на диван, – я, тітка Клава, мама твого тата, отже, бабуся. Можеш так і називати.

-Віта. Віталіна, – тихо промовила дівчинка. Вона не хотів спілкуватися з цієї бабусею. Не вірила, що та може бути до неї доброю.

Як би там не було, але вони подружилися. Зріднило їх те, що їх обох сім’я батька не любила. Правда, в очі тітці Клаві свої претензії ніхто не висловлював, але Віта чула, як тітка Олена шипіла, що батько підкинув на її голову ще й стару.

А хлопчаки намагалися якось накапостити бабусі. То окуляри у неї стягнуть і зламають, то чай проллють, то в капці кнопок насиплють. Правда, їла старенька разом з усіма, на кухні. І це її дуже дивувало.

-Петю, а що ж Віточку ви за стіл не садите? – запитала вона, коли помітила, що дівчинка харчується у себе в кімнаті.

-Так місця немає! – відповіла за сина дружина.

-Так як же ж немає? Он, я можу підсунутися, хлопчики посуньтесь…

-Ще чого! – скривився жвавий Роман. – Не вистачало ще всяких нагуляних за стіл садити!

-Та що ж ти таке кажеш? – ахнула бабуся Клава. – Адже вона ж сестричка твоя рідна!

-Петя! – заголосила Олена. – Будь люб’язний, поговори зі своєю мамою! Це не її справа, як ми виховуємо дівчинку!

-Мамо… – почав Петро, ​​але вона його зупинила.

-Я дивлюся, Віточка у вас тут як звірятко живе. Ви її і годуєте відповідно… А в чому винна дитина? У тому, що ти від дружини загуляв? Хоча я тепер розумію, чому!

-Петро! – заверещала Олена. Чоловік знову спробував щось сказати матері, але та підняла руку:

-Я зрозуміла! Не хочу більше з вами сидіти за одним столом! – Клавдія піднялася і попрямувала геть із кухні. Обернувшись, додала: – Безсовісні!

Вночі Віта тихенько, щоб нікого не розбудити, прокрадалася в туалет. Вона знала, що якщо її хтось почує – не минути лиха! Батько спить міцно і не почує, як до неї чіплятимуться. Раптово вона почула шепіт Олени.

-Петя! Коли ти будинок продаси? Сил моїх немає! Мало того, що цю малу притягнув, так ще свою матір на мене почепив! А про дітей ти подумав? Про своїх, законних дітей? Як їм жити в такій атмосфері?

-Я що винен, що до нотаріуса запис? – почула дівчинка відповідь батька. – Зараз оформимо довіреність і все, можна продавати!

-І відправ будь ласка свою маму куди-небудь!

-Куди? Я обіцяв, що вона буде жити з нами!

-Ніколи! Ти-то всі дні на роботі! А я змушена терпіти все це! Відправ її в будинок для літніх людей!

-Ну добре! Вирішимо це питання!

-І з дівчиськом потрібно щось вирішувати! Не місце їй з нами! Хоч і дочка вона тобі, а, мабуть, в матір пішла: якась дика.

-Гаразд! – чути було по голосу, що батько засинає.

Забувши про туалет, Віта кинулася назад до себе в комірчину.

-Бабуся! Бабуся! Баба Клава! – голосно зашепотіла вона, розштовхуючи сплячу бабусю. Та злякано розплющила очі і сіла.

-Що трапилося? Раз ти мене вперше назвала бабусею, значить щось серйозне!

-Вони хочуть тебе в будинок пре…старих! Твій дім продадуть, гроші заберуть, а тебе в… туди, в той будинок, – плутаючись у словах, зашепотіла дівчинка.

-Он як! А ти звідки дізналася? – поцікавилася бабуся, суворо дивлячись на неї. Віта злякалася і заплакала.

-Ну добре, добре, що ти? Я ж так! Не бійся! Підслухала? – дівчинка кивнула. – Ну й молодець! Дякую буду знати! А тепер лягай, поспи.

Вранці Віта прокинулася від криків. Голосила Олена, називаючи всіх поганими словами і клянучи, на чому світ стоїть, Клавдію, а та спокійно складала в картату сумку свій одяг і говорила:

-Вам від мене тільки гроші були потрібні. А мене хотіли викинути за непотрібністю! Не бувати цьому!

Побачивши, що Віталіна прокинулася, Клавдія задумливо подивилася на дівчинку і раптом скомандувала:

-А ну, збирайся, Віточка! Зі мною поїдеш!

Дівчинка не змусила себе чекати, швидко почала збирати свої нехитрі пожитки. У квартиру заскочив викликаний з роботи Петро.

-Мамо! Що відбувається? Куди ти збираєшся? – побачивши повністю одягнену дочка, він закричав на неї: – А ти куди намилилась?

-Вона поїде зі мною! – твердо сказала Клавдія. – В село! Я не дозволю так поводитися з дитиною! А будеш опиратися, подзвоню Саші і все про тебе розповім!

Олександр був молодшим братом Петра і, на додачу до всього, хорошим юристом. Петро його побоювався. Він замовк і сів на стілець. Клавдія, взявши за руку дівчинку, пошкандибала до дверей. Обернувшись, докірливо похитала головою:

-Безсовісні!

Віталіна вийшла на ґанок покликати кішку Мурку. Ось уже півроку вона жила у бабусі Клави і в усьому намагалася їй допомагати. Бабуся була дуже добра і смачно пекла млинці.

-Мурка! Мурка! Ну куди ти знову втекла? У тебе кошенятка скоро з’являться, а ти все гуляєш!

До будинку під’їхала величезна красива машина. З неї вийшов молодий чоловік і красива жінка. Вони подивилися на Віту, яка уважно їх вивчала і весело запитали:

-Ей, принцеса! Не знаєш, господарі вдома?

-Ну я господиня! – відважно повідомила дівчинка. – Що потрібно?

-А бабуся Клава, бува, не з тобою живе, господине? – чоловік підійшов і дістав із сумки, яку тримав у руці, шоколадку. Простягнув її Віті.

-З неї, з нею! – почувся радісний голос бабусі. – Сашенька, Оленка, як я рада! Проходьте!

-Пішли, господиня? – чоловік, якого бабуся назвала Сашенькою, весело підморгнув Віті.

Через кілька хвилин всі пили чай з красивим і смачним тортом, привезеним гостями і весело базікали. Сашенька виявився молодшим сином бабусі Клави, а Оленка – його дружиною.

Увечері Віта пішла показувати Олені село, а Олександр сів на ґанку поруч з матір’ю.

-Хто це? – кивнув він в слід Віталіні. Клавдія все йому розповіла. Чоловік похитав головою. – Ніколи мені не подобалася ця Лєнка. Зла, жадібна і хлопчаків такими ж виховала!

-Ну, а ваш Костик як? – схаменулася бабуся.

-Добре. Ось, відправили в табір, а самі вирішили до тебе на тиждень. Ти не проти?

-Та що ти таке кажеш, синку?

Весь тиждень Віта була на вершині блаженства. Її тітка і дядько не відходили від неї ні на крок. Вони разом ходили в ліс, на річку, в сільський магазин, де Віталіні скуповували всі солодощі, які вона бачила. Але підходив день розставання. Віті було дуже сумно прощатися з новими родичами.

-Ви ж ще приїдете? – питала вона по черзі то Олександра, то Олену.

-Звичайно, принцеса! – посміхався чоловік і брав її на руки, а Олена цілувала її в щоку.

В останній вечір, коли дівчинка вже заснула, вся трійця сиділа за столом і тихо шепотілася.

-Ви впевнені? – стурбовано питала Клавдія. – Я не хочу, щоб дитина знову отак втрапила!

-Мамо! Ну ти що? Ми дуже полюбили її! Особливо Олена. Та й Костя буде щасливий мати маленьку сестричку!

-Ну дивіться! Якщо що – краще вертайте її назад, до мене!

Вранці Віта прокинулася від того, що хтось на неї дивиться.

-Дядь Саш, ти чого? – здивувалася вона.

-Так ми тут з тіткою Оленою подумали, а може ти до нас в гості хочеш?

Віта розгублено застигла.

-А як же бабуся Клава?

-А вона тебе почекає. Та й ніколи їй – Мурка скоро окотиться.

-Ой! А можна?

-Треба!

Минуло два роки.

-Бабуся! Ура! Канікули! Ми з Костею їдемо до тебе! На все літо! – оглушливо кричала в трубку Віталіна. – Ти рада?

-Звичайно ж! – сміялась Клавдія, відсуваючи трубку від вуха. – Батьків хоч візьмете?

-Ні! Ми самі! Великі вже!

Клавдія поклала трубку і розплакалася. Виїхавши від неї два роки тому, Віточка так і не повернулася. Син з невісткою її удочерили і вона приїжджала до неї тільки на свята і канікули. Дівчинка дуже сильно полюбила свою нову сім’ю і вони відповідали їй повною взаємністю.

Клавдія змахнула сльозу і поспішила на кухню, ставити тісто на пиріжки…