Руслан зауважив, що дружина цілий день якась не така.

«Мовчить, — злякано думав Руслан, — ні про що не питає. Може, трапилося щось?

— Ти чого така задумлива? — про всяк випадок радісно спитав Руслан.

— Та ось думаю, — відповіла Анастасія.

— Про що ти думаєш?

Анастасія уважно подивилася на чоловіка.

— Скажи, Руслане, а ти жадібний чоловік?

– В якому сенсі?

— Грошей на мене і на наших дітей тобі шкода витратити?

– Ні, – відповів Руслан. – Я не жадібний. А що? Трапилося щось?

Руслан відчував, що ці питання не просто так.

— Та ні, — задумливо сказала Анастасія. – Нічого не сталося. Просто запитую. Це добре, Руслане, що ти не жадібний.

«Ага, – думав він. – Як же. То я тобі й повірив. Ти, Настюша, просто так ніколи й нічого не питаєш. Мабуть, задумала щось. Треба бути обережним. Не інакше, вирішила розкрутити мене на якусь велику покупку. Не інакше! Від тебе всього можна очікувати».

Руслан розгубився.

— Чому добре, що я не жадібний? — спитав він.

Анастасія підійшла до вікна і почала мовчки дивитись на вулицю.

– Настя? — тихо нагадав про себе Руслан.

— Тому що я вирішила купити дачу, — продовжуючи дивитися у вікно, спокійно відповіла Анастасія. – І машину.

«Я так і знав, — з жахом подумав Руслан, — тільки нічого в тебе з цим не вийде, кохана. Не на того напала».

— Нічого не розумію, — відповів Руслан. – Яку ще дачу? І машину?

– Звичайну дачу. І машину звичайнісіньку.

– Навіщо?

— Що означає «навіщо», Руслане? Дивне питання. Не знаєш, навіщо дача потрібна? Щоб відпочивати на ній. А машина, щоби на дачу їздити.

— Тобі ж раніше не подобалися дачі. І машини ти ненавиділа.

– Раніше не подобалися, а тепер хочу.

— На які шиші ми з тобою це купимо?

– У нас на рахунку достатньо грошей. На покупку простенької дачі та машини вистачить. Ось дивись.

І Анастасія показала Руслану в інтернеті, що саме вона має намір купувати.

– Шість соток, – казала вона. — Будинок із садом. Це яблуні. Це вишня. Це кущі агрусу та смородини. Тут квіти. Правда, гарні? А це город. Неподалік станції. Поруч ліс та річка. І ціна підходяща. А ось машина. Дітям я вже показала.

– І що?

— Коли я сказала, що там у них буде кішка та собака, їм одразу все сподобалося.

– Ні, – впевнено заявив Руслан.

– Що “ні”? – не зрозуміла Анастасія. – Не хочеш собаку?

– Справа не в собаці. Хоча й у собаці також. Але головне, що мені взагалі нічого з цього не потрібне. У тому числі й кішка. І я не збираюся витрачати гроші на всяку нісенітницю.

— Ну, значить, ти жадібний чоловік, — сказала Анастасія. — А говорив!

До цього моменту і Руслан ніколи не думав про себе, що він жадібний.Навпаки. Вважав себе щедрим. Більше того, частенько і сам потішався над чоловіками, які так чи інакше виявляли свою жадібність. Але тепер Руслан уже не міг впевнено сказати про себе, що він не жадібний чоловік. Більш того! Тепер йому навіть сподобалося, що дружина вважає його жадібним.

“Нехай називає як захоче, — думав він. — Головне, гроші зберегти. А то бач, чого надумала!”

– Так! Я жадібний, — спокійно і впевнено підтвердив Руслан. — І нічого такого не буде. Так і передай дітям. Скажи, що тато жадібний.

— Буде, — спокійно відповіла Анастасія. – Так їм і скажу. Незважаючи на твою жадібність.

— А я говорю, не буде!

— А я говорю, буде!

— А я сказав, не буде, — наполегливо повторював Руслан. — І не зли мене, Анастасія. Ти мене знаєш.

– Буде.

– Анастасія!

– Що?

– З вогнем граєш.

— Завтра куплю, — спокійно заявила Анастасія. — Спочатку кішку та собаку. Потім машину, а потім і дачу.

Руслан розгубився від такого нахабства дружини.

— Як ти купиш, якщо я проти? — спитав він.

– Мовчки.

— У такому разі, Анастасія, вибирай. Або я, або все це, що ти перерахувала. А мені не потрібна дружина — марнотратка.

— А що тут вибирати? Між чим і ким? Між щасливим проведенням часу на свіжому повітрі і жадібним чоловіком? Не сміши мене, Руслан. Вибір очевидний.

– Ось як? А як же наше кохання, Анастасія? Невже проміняєш його на…

— А виходить, не було між нами жодного кохання, Руслан, — відповіла Анастасія. — Якщо ти навіть не заперечуєш, що жадібний, то про яке кохання між нами взагалі може йтися? Не сміши.

— Мені тобі нічого не шкода, а тим більше для дітей. Але те, про що ти говориш, Анастасія, це інше.

– Нічого не шкода? — вигукнула Анастасія. – Звичайно! Не шкода! Дурниці різної, чого шкодувати?! А ось як торкнулося справді серйозного, ось тут ти, Руслане, і показав свою справжню сутність.

– Дурниці? — вигукнув Руслан. — На твою думку, все що я для тебе робив — це нісенітниця? Подарунки та інше. Дурниця?

— Звичайно. А що ти робив такого? Квіти на свята дарував?

— А подарунки? – кричав Руслан. – Забула?

– Подарунки? – здивувалася Анастасія. — І які ж подарунки ти мені дарував, щоб я про них постійно пам’ятала? Побутову техніку на Новий Рік та Восьме Березня? Меблі на день народження? Набір тарілок, чашок, виделок та ножів на день Святого Валентина? Ха-ха!

– Настя!

— Обіди та вечері у їдальнях на вихідні, прогулянки у парках з дітьми та кіно — це ти називаєш подарунками? Скнара.

— Багато чоловіків і цього не роблять! А ми й у театр ходимо. І в цирк. Одного разу навіть в опері були. Та як у тебе язик повертається, Анастасія, таке говорити про мене, що я жадібний і на вас заощаджую?

Але Анастасія наче й не чула чоловіка.

— Одяг і той я купувала на ті гроші, які сама заробляла і мені мама давала, — продовжувала вона. — Соромно сказати, але абонемент у басейн мені подруги подарували.

– А квартира?! – закричав Руслан. — На твою думку, цього мало?

– Квартиру не ти купив. А ми обоє. На гроші, які нам дали твої та мої батьки на весілля. Загалом, як хочеш, а мій терпець урвався. Більше я не збираюся тільки твої забаганки виконувати. Настала черга моїм забаганкам.

— Які це мої забаганки ти виконувала?! – не витримав і закричав Руслан.

– А всякі. Діти, наприклад. Твоя забаганка. Адже це ти мене вмовив.

— Та як же ти можеш так казати, Анастасія? Про дітей наших?

— Кажу як є. Чи вже забув, як умовляв?

– Хто? – закричав Руслан. – Я? Умовляв? Ну ось навіщо ти брешеш зараз? А? Навіщо?

— Брешу?

— Брешеш, звичайно.

— Гаразд, — спокійно сказала Анастасія, — якщо я брешу, тоді що ти робиш?

І з цими словами вона включила відеозапис і засунула його під ніс чоловікові.

– Дивись. Слухай.

Руслан із жахом дивився запис шестирічної давності, на якій він, стоячи на колінах, просив Анастасію про дітей. Анастасія переконувала Руслана ще зачекати. Хоча б років зо три. Але Руслан не здавався. Обіцяв за це золоті гори, аби Анастасія зробила його щасливим батьком. І Анастасія погодилася.

— Але це ще не все, — сказала Анастасія, коли запис закінчився. – Є ще й продовження.

Другий запис (трирічної давності) був гіршим за перший.

На ній Руслан не тільки стояв на колінах, а й плакав, вмовляючи Анастасію ще на одну дитину.

— І тоді проси в мене що завгодно, — казав він, — все зроблю для тебе.

«Як це? — подумав Руслан, заплющуючи очі від сорому. — Невже це я? Бути не може. Монтаж. Підробка. Хіба я міг ось так, щоб… Господи, як же мені жити тепер далі, ось з цим? Треба зробити все можливе, щоб якнайшвидше забути ці страшні епізоди зі свого життя. Забути, як страшний сон. І не згадувати більше ніколи».

За тиждень Анастасія купила дачу, а за місяць машину. Незабаром на дачі з’явилися кішка та собака. А Руслан, як і хотів, постарався і зробив усе можливе, щоб назавжди забути про те, що сталося.

КІНЕЦЬ.