– Ніби нічого такого не робив, а втомився за день, – сказав Павло, сівши у крісло, – половину із запланованого не встиг.

– Павле, не починай тут. Ти увесь день траву косив, потім цибулю полов, ввечері помідори оприскував. Я консервацію робила, готувала вечерю. Ти забув, що ми пенсіонери? Невже ми не маємо права на відпочинок. Ніби ніде працюємо, купу вільного часу. Але вік бере своє, нам не сорок. Тут будь-хто втомиться. Чи ти думаєш, що ми з тобою ледарі?

– От так і думаю.

У нас справ по горло, а я нічого не встигаю.

Ти ж сама мені завжди кажеш: “Зробімо ще одну теплицю, посадімо те…”. Або “Дивись, Ірина вже вікна пластикові поставила, а ми досі не можемо. Ірина, поки майстри трудилися, встигла п’ятнадцять банок варення зробити. А ми лише п’ять”. Ну куди нам стільки? Ми ще торішню консервацію не з’їли. Ти все крутиш та крутиш, ніби ми не наїмося. Забула, скільки весною довелося солінь викинути? Хіба ж воно треба? Так і метушимося, нічого не встигаємо, а оглядаєшся назад – і ще один день прожитий дарма. Завтра зранку прокинемось та знову те саме. Чесно, я втомився від цього.

Настрій Павла передався й Валерії. Лягла в ліжко – а заснути не може. В голові сотні різних думок, не дають їй заснути. Ще й місяць світить прямо у вікно, як тут спати.

Валерія обернулася спиною до вікна.

Потім дивиться – а за столом сидять дві постаті.

Та що ж це! Вона хоче поворухнутися – так щось не дає. Лишень чує, як вони між собою розмовляють.

– Бачиш, тут живуть дві добрі душі.

– Не тягни, ще справ багато. Як вони провели свій день?

– Чоловік вдосвіта встав. Вийшов на ґанок та довго милувався сходом сонця. Слухав спів птахів, вдихав свіже ранішнє повітря.

– Це добре.

– Згодом робив щось вдень, співав.

– І це теж добре.

– А ввечері він її обійняв, говорив хороші слова.

– Чудово. Але це небагато за день. А вона чим займалась?

– Та теж увесь день метушилася. Потім плакала, його шкодувала. А коли він її обіймав, вона заспокоювалася.

– Це також дуже добре.

Побудьмо ще тут, може вони нарешті зможуть відволіктися від метушні.

Чорна хмара накрила місяць. Валерія нарешті заснула.

Вранці вона хотіла розповісти цю історію чоловікові. Та не змогла. Це був начебто сон, а начебто реальність. Натомість вона сказала:

– Павлусю, щось ти давно за сопілку не брався.

– Та не до того мені, – він неохоче посміхнувся.

– Облиш. Справи й справи. Це все щоденна метушня.

Топчемось на місці, і дня не бачимо.

А ходімо ввечері прогуляємось. Сто літ в лісі не були.

Павло здивовано глянув на дружину.

В обід, коли Валерія накривала на стіл, вона раптом почула, як її чоловік грає на сопілці.

Потім Павло почав співати. Її улюблену пісню. Так легко на душі стало.

Ввечері Павло приніс дружині великий букет польових квітів. Вони так добре погуляли, а після напилися чаю з м’ятою. Тоді Валерія сіла за свою улюблену справу – в’язала.

– Мила, іди до мене. Поглянь, яке небо зоряне. Вийдім на двір, подивимось.
Вона вийшла до Павла.

– Дивись, зірка падає, загадай бажання. Ну що, загадала?– Так.

Знаєш, сьогодні такий довгий день, як ніколи.

– І мені так здається…

– Хочу, щоб у нас було багато таких днів. Щоб не поспішати нікуди, не метушитися. Дивитись, як пливуть хмари, співають птахи, як вітерець колише гілки дерев, милуватися красою природи.

– Люба, я ж думав, ти…А ти така, як і колись. Та, яку я ще замолоду покохав. Гадав, у тебе одні помідори в голові.

– Павле, ти чого?

– Давно мені так добре не було. Такий спокій на душі.

Насправді кожен наш день прекрасний. Потрібно вміти цим насолоджуватись. Щасливий буде той, хто вміє хоч інколи відпочивати від метушні. Той, хто підніме очі вгору, та подякує Творцеві за красу навколо.

КІНЕЦЬ.