Ми живемо зовсім не багато. Мешкаємо з сім’єю в невеличкому містечку.

Часи зараз непрості, ми з чоловіком отримуємо мінімалку.

У мене є подруга Валентина, ми багато часу проводимо разом.

Валентина зараз в декреті, а на днях запросила мене до себе на чай.

Половину передпокою у неї займає старий кухонний гарнітур, точніше його частини.

Валентина скаржиться, викинути б його, так важко тягнути його, поки часу зовсім немає на це, а на смітник шкода.

А хтось забрати обіцяв, так уже місяць забирає, ось ходять, спотикаються за нього, він вже нікому не потрібний, лише мороки багато з ним.

– Давай, – кажу, – я заберу. Раз нікуди вам подіти. У мами моєї на кухні зовсім старенький диван стоїть. Викинемо його з чоловіком, а цей поставимо і нам легше буде.

Подруга аж зраділа від того, що я звільню їй частину квартири.

Все, без проблем. Замовляю газель. Спускаємо ці меблі. Дякую всім. Поїхали до мами.

Того ж вечора телефонує мені Валентина, каже, що допомога потрібна дуже.

Вона пояснила, що їй важкого не можна піднімати. А генеральне прибирання потрібне зараз дуже, свекруха приїжджає, хочеться її по-людськи прийняти.

Просить, щоб я її виручила. Я вирішила Валентині допомогти, бо незручно мені було якось, меблі ж у неї ніби забрала.

Але коли приїхала до подруги на допомогу, то дуже здивувалася, адже її чоловік та мама були вдома.

І ходять так з кімнати в кімнату, поки я прибираю. Дивани відсувала, сміття просто гори.

Огризки якісь, папірці. Горщики всякі квіткові, підвіконня відмивала.

Подруга начебто поруч весь час була, але то фіранки поправить, то щось розповість.

Втомилася я дуже. Місія виконана, думала я, і вже з чистою душею думала, що свій борг я віддала.

Розпрощалися і я поїхала додому зі спокійною душею, адже борг свій віддала.

Вранці знову дзвінок від Валентини знову. Розмовляти не зрозуміло про що.

І бачу я, що явно мнеться подруга, щось сказати хоче мені, але не наважується ніби. Довго щось там говорила, а потім каже:

– А ти гроші за меблі коли віддати зможеш?

А я ж зовсім серйозно думала, що меблі ті безкоштовно вона мені віддала, бо ми про гроші навіть нічого не говорили. Викинути ж хочуть.

– І скільки винна я тобі за меблі ті? – запитала я її.

– Та хоча б 3 тисячі гривень віддай. Він же, наче, не поганий ще був, великий такий. Колись коштував дорого той гарнітур.

У мене аж настрій пропав. Хоч бери і назад їй його вези.

На газель і вантажників, та дорогу до матері, мені майже стільки й обійшлося.

Ось сиджу тепер і думаю, а не пред’явити мені рахунок за норкову жилетку, яку я колись подрузі віддала, коли трішки поправилася і в ню не влазила, адже вона, коли нова була, теж дорого коштувала.

За речі, що для дочки її віддавала. А може і ще щось, так і не згадаю.

Але я ж просто так давала, від щирої душі, без всяких там рахунків.

Чоловік мій прийде зі зміни, спитаю у нього поради.

А може взяти, за ті ж гроші знову газель та й привезти їй назад.

Прикро мені дуже, що так не по-людськи зовсім вийшло.

Думала, що знаю людину стільки років, довіряла їй, а виявилося, що зовсім не знала цю жінку.

От що мені робити з цими, якщо їх так можна назвати, меблями?

КІНЕЦЬ.