Віра збирала валізу. Особливо речі не перебирала, що потрапило під руку, те й у валізу. Добре, що в неї скрізь порядок. Речі чоловіка на одній полиці, свої на іншій.

– Віро, а ти куди, – гукнув з дивана чоловік. – На відпочинок?

– Так.

– А, зрозуміло!

Дмитро замовк і продовжив дивитися футбол. Йому й вдома було добре, не любив він ці різні поїздки. Він і до матері не любив їздити.

– Звісно на відпочинок, – подумала Віра. – Ще й на який відпочинок!

Ох, і відпочине вона! Набридло їй одній тягнути все на собі. За квартиру орендовану заплати, все купи, їжу готуй. Набридло! Дмитро вже півроку лежить на дивані у пошуку роботи. А одружені вони лише рік. Раніше він працював, але останнім часом зовсім розслабився. Що тільки не казала йому Віра. Звичайно не всі півроку на дивані, іноді він працює тиждень чи навіть два. Тільки грошей у хату ніколи не приносить. Просто приходить добряче «веселий» і каже, що його звільнили, і він з горя «відсвяткував».

От і позавчора вони посварилися. І що? Робота не знайшлась, він її навіть не шукав.

– Дмитро. Допоможи валізу винести. Куртку накинь, та черевики, там дощ, – гукнула Віра.

– А мені дощ не заважає. Я й так можу. А чому ти мою валізу взяла? – здивувався чоловік, помітивши в руках дружини свою валізу.

– Ти смішно виглядатимеш у таксі без куртки і в тапках.

– Я?

– Так, ти. Ти їдеш до своєї мами. Тому й валіза твоя.

– А ти? Ти їдеш на відпочинок?

– Я буду відпочивати.

– Молодець, добре придумала. Мама хоч готуватиме, поки тебе нема. А коли ти повернешся?

– Тобі навіщо?

– Ну і я тоді повернусь від мами.

– Ні. Ти тепер житимеш у мами. А я відпочину. А то від тебе користі немає. Я працюю, прибираю, перу, сумки тягаю, готую, обовязок подружній віддаю. А ти? На дивані лежиш, телевізор дивишся. Якщо хочеш повернутися, все буде навпаки.

– Це ще як?

– Я на дивані лежатиму, серіали дивитися, а ти все інше.

– Ні. Готувати я не вмію, та й інше не для мене. Я ж чоловік. Як я можу прати та прибирати?

– Але ти можеш працювати, тільки не хочеш. От і поїдеш до мами. Нехай вона тебе навчить на роботу ходити щодня. Чому вона тобі не пояснила, що чоловік має працювати?

– Віро, не треба до мами.

– Куди завгодно, якщо не хочеш до мами. Ми з тобою все обговорювали два дні тому. І п’ять і десять днів тому. І раніше. Що ти обіцяв?

– Ну знайду я роботу, чого ти одразу виставляєш мене. А ходімо разом до мами жити. Там не треба платити за квартиру.

– Ні. Ми вже жили в неї. Ти працював? Ні. Ти ж у нас у пошуку. Таксі чекає, поспішай. Проводити не буду.

Дмитро повільно сідав у таксі, він сподівався, що Віра пожартувала і покличе його назад. Але вона лише помахала йому рукою.

За годину пролунав дзвінок свекрухи, отже дістався. Відповідати Віра не стала. Вона вирішила змінити квартиру та переїхати ближче до роботи.

Вже цілий місяць вона відпочивала від чоловіка. Він іноді дзвонив і навіть писав. Скаржився на маму. Хотів повернутись. І навіть спробував прийти просто у гості. Але на старій адресій вже інші мешканці. Нової адреси Віра йому не сказала.

Так минуло три місяці. Свекруха іноді теж дзвонила, і теж скаржилася. Їй набридло утримувати та обслуговувати дорослого сина.

– Він твій чоловік. Забирай його назад.

– Незабаром вже не буде чоловіком. Я подала на розлучення.

– Чому? Він так тебе любить. Сумує.

– Він любить диван та футбол. А це й у вас є. Прощайте.

Їх розлучили швидко. Ділити не було чого. Тільки дві валізи роз’їхалися в різні боки.

Із Дмитром у них сталося все швидко. Знайомство, пропозиція, весілля, розлучення. Тепер Віра не поспішає заводити нові відносини.