— Та від такого треба було першого ж дня йти, — сказали Маші подруги, коли дізналися, що вона тільки зараз розлучилася з чоловіком. – А ти? Десять років терпіла!

— З чого ви взяли, що терпіла? — спокійно спитала Маша.

– А як же?! Звісно терпіла. Хіба жити з п’яницею, що тебе обманює, зарплату від тебе приховує і руку на тебе піднімає — це не терпіти?

— Та в тому й річ, — виправдовувалася Маша, — він таким не був.

— Хочеш сказати, що він раптом став таким, так?

– Так, – відповіла Маша. – Раптом.

– Так не буває. Люди не змінюються.

— Та в тому й річ, що не був таким, — переконувала Маша.

Але їй ніхто не вірив.

– Так не буває.

Адже Маша казала правду. Максим і справді не завжди був такий. І ось чому.

Десять років тому, коли Максим тільки познайомився з Марією і закохався в неї, він одразу зрозумів, що якщо він не зміниться, йому не буде видно Марії як своїх вух.

«Що робити, — міркував він, — доведеться на якийсь час змінитися. Доведеться стати тим самим «хорошим мужиком», який так подобається жінкам, якщо хочу стати щасливим чоловіком та батьком. А інакше з Машею не вийде».

Ось чому перед весіллям, і довгий час після нього, Максим старався і поводився пристойно. З роботи – одразу додому. Всю зарплату – Маші. Допомогти по дому, або в магазин сходити завжди будь ласка. Розмовляв із нею ввічливо. Часто називав її лагідними словами. Від міцних напоїв відмовлявся навіть у свята. Люди, які добре знали Максима, з подивом дивилися на нього.

— Чи ти це, Макс, — голосили знайомі. – Не впізнаємо тебе. На кого ти перетворився? Заради чого зводиш себе? Заради чого прирік себе на життя тяжке?

— Так треба, — рішуче відповів Максим. — Іноді життя змушує так жити

Правду кажучи, такий спосіб життя, звичайно ж, давався Максимові не так просто. Потрібно було величезне зусилля волі, щоб триматися в такому режимі.

«Нічого-нічого, — підбадьорював сам себе Максим, — ось купимо свою квартиру, народиться у нас дитина, тоді можна буде дозволити собі розслабитися. Нічого. Потерплю. А коли буде і квартира, і дитина, тоді, якщо я дозволю собі зайвого, моя Маша від мене вже нікуди не дінеться. А зараз це, звичайно, ризик. Тепер вона запросто може це зробити. Бо нічого її не стримуватиме».

— Не можемо дивитись на тебе, Максиме, без сліз. Чи ти не людина? Чи ти не заслуговуєш хоч трохи щастя?

— Все буде добре, — заспокоював Максим і себе, і інших, хто за нього переживав, — дайте лише термін. Максим ще себе покаже. Дайте лише термін. Відчуваю, скоро вже. Недовго лишилося. Прийде час, і я заспіваю вам. І тоді згадаєте ви колишнього Максима.

І ось він настав, той самий момент, на який так довго чекав і Максим, і ті, хто з тугою спостерігав за його життям останні десять років.

Спочатку у них народилася дитина. А незабаром після цього вони з Машею купили трьохкімнатну квартиру. І поведінка Максима різко змінилася.

Він знову став тим, ким був до знайомства з Машею. Він знову заспівав свої пісні і повернувся до всіх тих шкідливих звичок, з якими колись розлучився. Але про які не забував ні на мить.

«Нарешті я знову став самим собою, — думав Максим, — повернув, можна сказати, своє справжнє людське обличчя. Господи, одному Тобі відомо, як я втомився бути добрим мужиком і чого мені це вартувало».

І ось після цього Максим майже кожен день став приходити додому у “веселому” стані. А бувало, то й зовсім не приходив ночувати. Він забув, що таке «ввічливо розмовляти з дружиною». І ласкаві слова більше не говорив. Від своєї зарплатні віддавав лише половину. Дитиною взагалі не цікавився. А після того, як Марія зробила йому зауваження, він уперше підняв на неї руку.

«Тепер можна й руку підняти, — міркував Максим, — тепер усе можна. Бо вона вся у моїй владі. Прив’язана квартирою та дитиною до мене. І тепер вона від мене нікуди не втече, тому що тепер їй є що втрачати».

Так думав Максим. А ось Марія…

Марія вже наступного дня, як Максим підняв на неї руку, сказала, що розлучається з ним.

Звичайно ж, Максим впевнений, що до розлучення справа не дійде.

– Та ти ж не зважишся подати заяву, Маша! – сказав Максим. — Я тебе знаю. У нас квартира та дитина! — про всяк випадок нагадав він. — Тобі не вистачить духу зробити такий відчайдушний вчинок.

– Це ще чому? — здивувалася Марія.

— Та все тому, — розважливо відповів Максим. — Ти ж чудово розумієш, що розлучившись зі мною, ти не просто залишишся сама, нікому не потрібною, але ще й без коштів. Адже в нашому домі тепер я єдиний годувальник. А ти – у декретній відпустці. На що житимеш, Машенько?

— За мене не хвилюйся. Я вийду на роботу.

— Тобі самій не смішно, Маша? Про яку роботу ти говориш?

– Прийде час, дізнаєшся, – спокійно відповіла Маша.

— Який час?

— Коли нас розведуть, — відповіла Маша.

– Не сміши мене. Цього ніколи не буде.

Потім, коли Марія подала на розлучення, Максим не сумнівався, що, зрештою, вона забере заяву. І все в них буде, як і раніше.

«Вона просто зараз у такому стані, і тому не розуміє, що творить, — думав він. — Цілком не усвідомлює, на що себе прирікає».

– Лякаєш, – сказав він дружині. – Маніпулюєш. Через це думаєш впливати на мене. Не вийде.

– Чого не вийде? — дивувалася Марія. – І який сенс, мені тебе лякати?

– Сенс є. Оскільки всі ви, жінки, в принципі істоти боягузливі і більше не здатні. Тільки на мене всі ці твої маніпуляції не діють, Маша. Так і знай.

— Ну, і дуже добре, що не діють, — спокійно відповіла Маша.

Після того, як Максим зрозумів, що надії зберегти шлюб не виправдалися і їх розвели, він почав думати, що саме по собі розлучення мало що змінить його життя.

– Подумаєш, – сказав він Маші, – розвели! Теж мені — горе! Я, може, й сам давно хотів здобути свободу. А тепер мені ж краще. Не треба ні перед ким звітувати, виправдовуватися. А оскільки, Маша, квартира у нас з тобою в шлюбі куплена, отже, життя наше й надалі буде таке саме, як і було. А для мене так навіть краще. Раніше я з тобою поділяв одну кімнату. А тепер маю свою окрему кімнату, Маша. І я щасливий.

— Скоро ти станеш ще щасливішим. Тому що я з дитиною звідси з’їжджаю. Продаю наші з ним частки у цій квартирі та купую іншу. Хочеш, можеш сам їх викупити.

Максим, звичайно ж, із задоволенням викупив би у дружини частки її та дитини. Але, на жаль, той спосіб життя, до якого він повернувся відразу після народження дитини та покупки квартири, позбавив його дуже багато чого. У тому числі і добре оплачуваної роботи. Ось уже майже рік Максим ніде не працював та існував на випадкові заробітки.

І в результаті він тепер живе у комунальній квартирі.

У кімнаті, яка була дитячою, оселився дідусь. Він дуже любить собак. А в кімнаті, яка була раніше за вітальню, тепер живе бабуся. Вона дуже любить кішок.

А Марія повернулася на роботу, купила квартиру собі та синові, але, як і раніше, не може відповісти подругам на їхнє запитання, чому вона так довго терпіла, чого чекала і чому відразу після весілля від чоловіка не пішла. Точніше, вона відповідає, але подруги їй не вірять. Не вірять, що Максим раптом став іншим. Тому що, на їхню думку, люди не змінюються.

— Ну й не вірте,— спокійно відповідає їм Марія,— мені то що.

І ось уже цілий рік Максим намагається переконати сусідів не тримати у квартирі собак та кішок.

— Я на вас обох до суду подам, — каже Максим, коли зустрічається із сусідами у місцях загального користування. — Не квартира, а якийсь звіринець. Сил більше немає.

Але той спосіб життя, до якого Максим повернувся і який продовжує вести, не дозволяє сусідам ставитись до його слів серйозно. Сусіди Максима не бояться.

— Ти спершу пити кинь, Максимчику, на роботу влаштуйся, — каже йому у відповідь бабуся.

— А потім судом нас лякай, — підтакує їй дідусь.

КІНЕЦЬ.