Я все своє життя присвятила вихованню дочки та сина. І тепер, коли я хвора і не можу сама себе обслуговувати, ніхто з них не захотів доглядати мене. Як важко розуміти, що ти не потрібний своїм дітям. Я виховувала своїх дітей одна. Чоловіка не стало, коли з’явився наш син, на той момент ми вже виховували доньку.

Я працювала на двох роботах, щоб вони мали все. Я кожному з них дала освіту. І не якусь там, а найвищу. Дочка отримала диплом дизайнера, а син – будівельника. Вони обоє влаштувалися на добрі роботи. Поки я була здорова, то завжди допомагала їм із дітьми. У мене два онуки: Сергій – син доньки і Сашко – дитина сина.

Я водила хлопчиків гуртками, забирала зі школи. Вони часто лишалися в мене. Але одного разу я просто знепритомніла. Лікарі сказали, що тиск підвищився. Мене поклали до лікарні на обстеження. Дочка відвідала лише один раз за весь час, а син тільки подзвонити спромігся.

Мене виписали за тиждень і сказали не втомлюватися, але тут діти привезли мені онуків. А з ними знаєте, як буває: то пограти, то їсти приготувати, то зводити на дитячий майданчик. Через два місяці в мене стали німіти ноги. При цьому вони не боліли, але мені важко було ходити.

Я попросила сина звозити мене на машині на обстеження, але він завжди був зайнятий, і я викликала собі таксі. Скажу вам для пенсіонерки це суттєві витрати. Мене довго оглядали і проводили різні процедури, щоб з’ясувати причину моєї недуги.

Виявилося, що маю проблеми у нозі, вони погіршують кровообіг і це дуже небезпечно для життя. Якщо він обірветься і піде по вені, то мене може не стати. Видалити його теж украй небезпечна процедура, тому сказали просто за ним спостерігати. Ішов час, і ноги мене турбували дедалі більше.

А одного разу я просто не змогла встати з ліжка. Я зателефонувала дочці, але вона була на роботі і порадила мені викликати швидку допомогу. Мене забрали до лікарні. З того часу я не відчуваю своїх ніг. Пересуватися я звичайно не можу. Лікарка перед випискою пояснювала моїм дітям, що мене не можна залишати однією, і що мені потрібен догляд.

Вдома дочка з сином довго сперечалися, хто має забрати мене жити до себе. Дочка наводила аргументи, що має невелику квартиру і немає окремої кімнати для мене. Син не поступався їй і відповідав, хоч у нього і велике житло, його дружина чекає дитину і навряд чи погодиться на переїзд свекрухи.

Мені стало так соромно, що я прожила все життя і не заслужила співчуття від своїх дітей. Я перебила їх і сказала, щоб вони йшли обоє! Нікого бачити не хочу! Я чудово впораюся сама і не збираюся бути для них тягарем. І вони пішли. А я лежала та плакала в подушку.

Як таке могло статися? Як із улюблених дітей вони перетворилися на егоїстів? Невже я так їх виховала? Я всю ніч не могла заснути. А коли настав ранок, я була в дуже пригніченому стані.

Я почула, як відчинилися вхідні двері і злякалася. Виявилося, що діти вчора пішли, та квартира всю ніч була не замкнена. А встати то я не можу.

Це прийшла сусідка з першого поверху, гарна молода жінка, котра сама виховувала доньку. Вона захотіла мене провідати. А мені так прикро стало, що я розплакалася і все розповіла їй. Вона запропонувала свою допомогу, але якщо я рідним дітям не потрібна, то як можу прийняти допомогу від сторонньої людини? Але сусідка виявилася наполегливою. Вона принесла мені їжу та приготувала чай.

З того часу ця мати-одиначка доглядає мене, а я віддаю їй половину своєї пенсії. З них вона купує продукти та готує мені. Інші гроші йдуть на комунальні послуги та інші побутові товари. Тепер моє життя повністю залежить від чужої людини, а рідним дітям все одно як там їхня мати.

Дзвонять зрідка і зітхнули з полегшенням, дізнавшись, що за мною є, кому доглядати. Ніколи не думала, що наприкінці життя отримаю таку зраду, та ще й від сина та дочки. Я виростила невдячних дітей. Сором і ганьба мені.

КІНЕЦЬ.