Вперше я зустріла Олександру Володимирівну на місцевому дитячому майданчику, де часто гуляла зі своїм онуком Віталіком.

Спочатку ми просто обмінювалися вітаннями, але згодом почали проводити разом вечори, ділитися новинами та турботами.

Довгий час я не могла набратися сміливості та запитати, чому Віталік ніколи не приєднується до інших дітей у їхніх дитячих іграх.

Він завжди тихо сидів поруч із бабусею, занурений у свої думки. Іноді він сідав навпочіпки і малював щось у бруді, але ніколи не показував, що це було, а потім швидко замазував все.

Одного разу я поставила актуальне питання.

На що Олександра відповіла: -Все просто.

Віталік не має батька! Саме тоді я згадала, як вона згадувала, що її зять займає престижну роботу та добре заробляє.

-Так, він працює і заробляє, але це все, на що він здатний.

Він рідко спілкувався із сином і не вчив його нічому традиційно чоловічому.

Незважаючи на те, що батьки довгий час хотіли сина і проходили лікування, як тільки Віталік народився, батько фактично самоусунувся, вважаючи, що з мамою та бабусею хлопчикові достатньо турботи.

Він забезпечував його матеріально – іграшками, велосипедом, самокатом – але ніколи не проводив із сином якісного часу. Слухаючи Олександру, я розмірковувала про важливість балансу у житті.

Йдеться як про матеріальний достаток; не менш важливим є і повноцінне спілкування з дитиною.

Можливо, зять Олександри докладав значних зусиль для своєї сім’ї у фінансовому плані, але він явно упускав можливість побудувати стосунки зі своїм сином.

КІНЕЦЬ.