У ніжному віці дев’ятнадцяти років я виявила, що чекаю на дитину від свого однокласника. Ми поспішили одружитися до того, як його покликали на службу, що дуже стурбувало мою матір.

Однак, дізнавшись причину нашого поспіху, вона прийняла наше рішення, попередивши мене, що не виступатиме в ролі няньки нашої дитини.

Дев’яності роки були неспокійним часом, і коли мій чоловік пішов на службу, я залишилася сама піклуватися про нашу дитину.

Незважаючи на всі труднощі, моя мати трималася свого слова і відмовлялася допомагати, окрім грошей.

Коли мій чоловік повернувся з армії, він був таким самим незрілим, як і тоді, коли йшов. Він насилу змирився з тим, що він тепер батько, що призводило до частих сварок і зрештою спричинило розлучення.

Я продовжувала виховувати нашого сина Діму одна. Минули роки, Діма виріс, влаштувався на роботу, одружився і ось-ось мав стати батьком.

Почувши цю новину, я, як і моя мама до мене, твердо заявила, що не стану бабусею на повний робочий день.

Це засмутило мого сина та його дружину, які чекали від мене більшого. Їхнє розчарування загострило наші відносини, що призвело до скорочення візитів та дзвінків.

Вони не могли прийняти мою позицію, а я не хотіла її міняти.

Я вважаю, що батьки мають виховувати своїх дітей, а бабусі та дідусі мають просто насолоджуватися своїми онуками без жодних зобов’язань.

Мені хотілося б, щоб більше молодих сімей розуміли це і не обтяжували старше покоління турботою про дітей. Підтримка з боку бабусь та дідусів – це благо, а не обов’язок.

КІНЕЦЬ.