Син із невісткою винаймали квартиру, поки не з’явилася друга дитина. Тоді невістка заявила, що вони переїдуть до нас, а грошима, які віддавали за оренду житла, вони оплачуватимуть комуналку. Але незабаром я переконалася, що це було лише на словах.

Я одразу сказала, що нам буде тісно у двокімнатній квартирі вшестеро. Але син натякнув, що тут є і його кімната, тому я більше не сперечатися, а коли вони переїхали, я показала йому його кімнату. Він розсердився, бо розраховував із сім’єю зайняти велику кімнату.

Але все справедливо, він хотів оселитися у своїй кімнаті. І якщо подумати, то квартира належить нам трьом, то його дружина з дітьми має жити на його метрах, тобто в його кімнаті. З цього й почалися проблеми, особливо зненавиділа нас невістка.

Демонстративно виносила малюка, що плаче, в коридор, щоб ми теж не спали всю ніч від його крику. Коли мій чоловік зробив їй зауваження, що нам завтра на роботу, вона відповіла, що в кімнаті спить наш син та онук, яким малюк теж заважає.

І ще додала, що ми погані батьки, бо не змогли купити єдиному синові окрему квартиру, як інші батьки. Я втрутилася, сказала, що їй батьки теж не купили житло, хоча і могли б.

Наразі молодшого онука записали до дитячого садка, але невістка на роботу не поспішає, каже, що має право досидіти в декреті певний час.

Але навіщо тоді дитину було в садок віддавати? Син мовчить, хоч я бачу, що теж незадоволений дружиною. Вона цілими днями нічого не робить, спить до обіду, а ввечері гримить посудом на кухні, щось готує, коли вже всі відпочивають.

Не знаю, скільки я витримаю таке життя. Вони нас просто виживають, роблять так, щоб ми поїхали жити на дачу. Але я сказала чоловікові: “Не дочекаються”.

КІНЕЦЬ.