Віктор зупинив машину неподалік високого металевого паркану.

– А раніше він був деревʼяний, – подумав він.

Чоловік засумнівався, чи не переплутав.

– Ні, другий будинок перед поворотом, – пробурмотів Віктор.

Він точно пам’ятав, бо часто згадував його. А з вікна машини не видно було навіть даху будинку.

Віктор постійно поглядав у дзеркала, чи не йде хто. Машина з водієм на пустій вулиці привернула б надто багато уваги.

– Що я тут роблю? Навіщо? – задавав він собі одне й те саме питання.

І що довше він сидів, дивлячись на паркан, то менше залишалося в нього рішучості зайти.

Раптом з воріт вийшла дівчина з лабрадором. Спершу Віктор подумав, що це Алла. Те ж саме каштанове кучеряве волосся, та ж фігура.

Особи він не встиг роздивитися.

– Цього не може бути! – ахнув він. – Минуло п’ятнадцять років. Її зараз має бути біля сорока, а цій дівчині від сили двадцять! Чи це її дочка? Але в неї тоді не було дочки. Підійти і запитати? А що я скажу? І виглядатиме це дивно…

Він відкинувся на спинку сидіння, увімкнув радіо і почав чекати.

Хвилин через двадцять з-за повороту знову з’явилася дівчина з собачкою. У міру наближення Віктор зрозумів, що на Аллу вона зовсім не схожа. Коли між ним та дівчиною залишалося метрів сто, він вийшов із машини.

Лабрадор натягнув повідець до Віктора.

– Спокійно, – сказала дівчина, тримаючи песика.

– Вибачте. Тут раніше жила Алла. Або я переплутав будинок… – Віктор тільки зараз згадав, що навіть не знає її прізвища.

– Алла моя мама. А ви хто? – запитала дівчина, уважно дивлячись на незнайомця.

– Я нещодавно повернувся до міста. Не знав, що вона має дочку.

Віктор покосився на песика і про всяк випадок залишився на місці, передумавши підходити ближче.

– А як давно ви не були у місті? – запитала дівчина, примруживши очі.

– П’ятнадцять років.

– Тоді ви точно не можете бути моїм батьком, – дівчина дзвінка розсміялася зі свого жарту. – Взагалі-то я їй не рідна дочка. Батьки незабаром приїдуть. Хочете зачекати на них?

Вона підійшла до вузьких дверей збоку від воріт огорожі.

Віктор знизав плечима.

– А ви не боїтеся? Незнайомий чоловік все ж… – почав він.

Дівчина стала серйознішою.

– Ні, не боюсь. Чому ви вирішили, що у будинку нікого немає? Мій песик захистить мене. Та й у будинку відеокамери. То ви йдете? – запитала вона, відчиняючи двері.

Віктор увімкнув сигналізацію в машині і рушив за дівчиною. Вона чекала на нього, притримуючи двері.

Ділянка перед великим будинком виглядала доглянутою. Кущі були ідеально пострижені, а траву пора було вже стригти. До будинку від воріт вела досить широка стежка, викладена сірою плиткою.

Будинок за останні роки явно змінився, але це був точно той самий будинок. П’ятнадцять років тому він здався Вікторові величезним. Тоді він жив у невеликій кімнаті в гуртожитку, а до цього тулився з батьками та молодшою сестрою у малогабаритній двокімнатній квартирці. Саме тому простора хата справила на нього тоді враження. А зараз він і сам жив у такому ж будинку, навіть більшому.

Раніше обстановка в будинку була набагато скромнішою. Тепер тут стояли дорогі меблі, підібрані зі смаком, на стіні був великий екран телевізора. М’який килим стишував звуки кроків.

– А як вас звуть? – запитав Віктор.

– Марина. Я вас залишу ненадовго, переодягнуся, – вона піднялася на другий поверх.

Віктор залишився сам і озирнувся. Жодної фотографії на полицях. Він сів перед каміном, якого раніше теж не було, у м’яке зручне крісло і замислився…

…– Ну, будь другом, підемо зі мною. Жанна подругу запросила. Що я один там робитиму? – вмовляв Роман.

– Іспит завтра. Готуватися треба, – похмуро відповів Віктор, уткнувшись в підручник.

– Кілька годин нічого не змінять. Все одно не встигнеш все вивчити. На іспит краще приходити зі свіжою головою. Ну Вікторе, ходімо, будь ласка. У Жанни просто не може бути негарної подруги, – не вгавав Роман.

– Добре, тільки ненадовго, – Віктор закрив книжку.
– Ось це інша справа. Ти справжній друг. Ось побачиш, не пошкодуєш. На Жанну не заглядатись. Вона моя, – попередив Роман.

Хлопці приїхали в селище, де жила подружка Романа, трохи спізнившись. У будинку грала музика, на журнальному столику перед великим шкіряним диваном уже стояло ігристе, фужери, тарілка з нарізкою та ваза з фруктами.

– Ну, що ви так довго? – ображено сказала Жанна.

Вона була яскрава, і дуже гарна.

– Так Віктора довелося вмовляти. У нас завтра іспит, – пояснював Роман, обійнявши Жанну.

– Тоді не будемо марнувати час, – посміхнулася Жанна і за руку потягла Романа до столу. – Алло, де ти? – гукнула вона у бік сходів.

Незабаром до них спустилася миловидна дівчина в квітчастій простій сукні. Вона явно програвала у красі Жанні, але Віктора одразу потягло до неї.

– Це моя подруга Алла, – представила її Жанна.

Вона підійшла до музичного центру і додала звуку.
Роман із Жанною пішли танцювати.

– Може й ми? – запропонував Віктор.

– Ходімо, тільки давай на «ти»! – відповіла дівчина.

Алла танцювала добре. Тримаючи руки на талії, Віктор розглядав її. Ні грама косметики. Вона іноді скидала на нього темно-сині очі, обрамлені довгими пухнастими віями.

Залежно від падаючого світла вони здавались то темними, як вода в річці, то синіми, як волошки на полі.

На пухкі губи він намагався не дивитись…

Музика змінилася, але молоді продовжували хитатися в повільному танці.

– А де Жанна з Романом? – Алла зупинилася і оглянула кімнату.

Парочка кудись зникла. Віктор з Аллою залишилися в кімнаті удвох, одразу відчувши скутість і незручність.

– Мені пора. Та й у тебе завтра іспит, – зауважила Алла.

– Я проведу, – зголосився Віктор.

Вони навіть не встигли ні про що до ладу поговорити, як дійшли до її будинку.

– Почекай, – Віктор притримав Аллу, яка вже відкрила незамкнену хвіртку. – Побачимося завтра?

– Подивимося, – сказала вона, забрала руку і побігла до хати.

– А… – Віктор хотів запитати номер телефону, але Алла вже зникла за дверима.

Він пішки дійшов до гуртожитку, думаючи про Аллу. Йому хотілося дивитися їй у вічі, обіймати за талію, як у танці.

Роман, з яким вони ділили кімнату в гуртожитку, прийшов аж під ранок.

Роман ледве витяг іспит на трійку, а Віктор склав на відмінно.

– Просто дістався щасливий білет. Це Алла принесла мені успіх, – думав він.

– Ну, як? А дівчинка нічого. Я й сам би з нею… – натхненно говорив Роман дорогою до гуртожитку.

– Що ти сказав? – Віктор зупинився розвернув друга до себе.

Від погляду Віктора Роман одразу знітився. Очі його забігали.

– Та годі тобі, я так, пожартував. Мені Жанни вистачає, – виправдовувався він.

– Отож бо, – сказав Віктор.

До гуртожитку друзі дійшли мовчки. Роман одразу ліг спати. А Віктор поїхав у селище. Номера телефону Алли у нього не було, у Романа не став питати. При денному світлі все виглядало по-іншому. Але Віктор зорієнтувався, впізнав будинок за огорожею. Хвіртка знову була відкритою.

Він зайшов на ґанок і подзвонив у двері. Алла вийшла у коротенькому простенькому халатику. Вона виглядала в ньому такою по-домашньому затишною, що Віктор ахнув.

– Проходь. Іспит склав? – запитала Алла, впускаючи Віктора в будинок.

– Здав.

Обстановка в будинку була набагато скромнішою, аніж у Жанни. Та й сам будинок був менший.

– Ти одна? – спитав Віктор.

– Так. Батьки будуть увечері, – просто сказала Алла. – Їсти хочеш?

– Ні, – відповів Віктор, хоча з учорашнього дня він нічого не їв.

– Тоді чаю?

Вікторові здалося, що Алла дивиться на нього насмішкувато.

– Може, в кіно? – спитав він, зовсім розгубившись і відчуваючи скутість наодинці з дівчиною в порожньому будинку.

Алла підійшла до нього, поклала руки на плечі, як у танці, і поцілувала…

Від неї він пішов за п’ятнадцять хвилин до повернення батьків. Додому йшов пішки. За всю сесію Віктор із Аллою бачився ще кілька разів.

А потім зателефонувала мама і сказала, що батько потрапив заслаб. Перед від’їздом Віктор забіг до Алли попрощатися, але її не було вдома, телефон не відповідав. Він залишив записку на ґанку і поїхав.

Ішов час, на листи та дзвінки Алла не відповідала. Віктор подзвонив Роману, але той теж поїхав додому і нічого не знав про неї.

– Запитай у Жанни, вони ж подруги, – наполягав Віктор, засмучений мовчанням Алли.

Але Роман сказав, що вони з Жанною розлучилися, дзвонити їй він не буде.

Тим часом батькові ставало все гірше. Не міг Віктор залишити матір із молодшою сестричкою самих. На сімейній раді вирішили, що він переведеться на заочне відділення у своєму місті, щоб не залишати рідних самих, піде працювати.

З’їздив по документи. Ні Романа, ні Жанни, ні Алли Віктор не застав. Усі кудись роз’їхалися. На дзвінки Алла не відповідала, а потім взагалі вимкнула телефон. Згадуючи її погляд, він вирішив, що для неї це було так, розвагою… І вирішив викинути дівчину з голови…

Він одружився з милою і хазяйновито дівчиною Світланою. Через рік у них народився син, а ще через два роки – донька.

Стало ніколи згадувати про своє таке швидкоплинне кохання. З Романом спілкування теж зійшло нанівець. Та й не були вони друзями, якщо чесно, так сусіди по кімнаті в гуртожитку…

Батька не стало. Віктор налагодив свою справу, яка несподівано виявилася успішною. Він купив собі дорогу машину, просторий будинок. Мати жила з ними, допомагала з дітьми. А сестричка залишилася в квартирі.

Фірма процвітала, знайшлися партнери у тому місті, де він вчився. На переговори Віктор поїхав сам, хоч зазвичай довіряв це заступнику.

Дуже захотілося повернутися у місто своєї молодості. Якщо вийде, то й побачитися з Аллою…

…І ось він приїхав до будинку, чогось чекав у машині, як хлопчисько. А тепер сидів перед холодним каміном і ставив собі одне й те саме питання:

– Що я тут роблю? Навіщо? Алла вийшла заміж. Може, в неї вже тоді був хтось, бо вона й не відповідала на дзвінки? Треба просто встати і піти, поки не пізно, поки Алла не повернулася з чоловіком…

Але як тільки він зважився піти, за вікнами почувся звук воріт, що відкриваються, шум двигуна. До будинку під’їхав джип. Віктор почував себе не в своїй тарілці, як тоді, коли вперше прийшов у цей будинок. Двері відкрилися…

– Мамо, тату, у нас гість, – пролунав з-за спини Віктора голос Марини.

Вона прошмигнула повз нього і підбігла до батьків. Батько поцілував її у щічку, не зводячи очей з гостя.

Віктор глянув на чоловіка і очам своїм не повірив!

З його обличчя Віктор зрозумів, що той теж його впізнав.

Алла стояла поруч, виглядала спокійною, хіба трохи здивованою.

— Оце так несподіванка, — сказав Роман, підходячи до Віктора з простягнутою рукою.

Роман поповнів, у нього намітився животик, на голові волосся порідшало. Зі щупленького хлопчини він став добропорядним главою сімейства.

Не встиг Віктор потиснути простягнуту руку, як Роман притягнув його до себе, обійняв за плечі.

– Яким вітром? Не очікував. Дивись, хто до нас приїхав, – обернувся він до Алли.

Алла підійшла і теж простягла руку. Коли Віктор торкнувся кінчиками пальців її руки, він стрепенувся. По віях Алли, що здригнулися, він зрозумів, що вона відчула те ж саме. Вони мить дивилися один одному в очі.

– Я піду, накрию на стіл, – сказала вона, відводячи погляд.

– Не треба. Я ненадовго, – зупинив її Віктор.

Але Алла вже вийшла з вітальні.

Віктор бачив, що Роман нервує. Очі його бігали, ні на чому не зупиняючись.

– Чому ти не подзвонив мені, не сказав? – прямо запитав Віктор.

– Навіщо? Ти поїхав, залишив її, я зрозумів, що повертатися ти не збираєшся, – сказав Роман.

Віктору не хотілося виправдовуватися, пояснювати щось.

– А Жанна? – запитав він.

– Ого що згадав, – усміхнувся Роман. – Із Жанною було все так, несерйозно. Вона вийшла заміж, за кордоном живе з чоловіком і донькою. А Алла мені тоді ще сподобалася.

– А донька?

– Доньку ми вдочерили. Вона рано залишилася без батьків. Її мати якась далека родичка батька Алли. Давно тебе не було. Років двадцять минуло?

– П’ятнадцять, – поправив Віктор.

– Як ти взагалі? Твоя машина стоїть біля воріт? Крута тачка. Процвітаєш? – запитав Роман.

Віктор знизав плечима. Розмова не клеїлася.

– Може трошки біленької? – запропонував Роман.

– Навіщо я тут? Дізнався, і що? Думав, вона на тебе чекатиме п’ятнадцять років? Але Роман… Ніколи б не подумав, – промайнуло в голові Віктора, а вголос він сказав холодно:

– Мені пора. Радий був зустрічі…

– А ти чого приходив? Повернувся назовсім, чи як? – запитав Роман.

– Чи як, – відповів Віктор і попрямував до дверей.

– Заходь ще. Посидимо, нам є що згадати! – гукнув йому Роман.

– Тільки не з тобою, – подумки відповів Віктор.

Він узявся за ручку дверей і озирнувся. Алла стояла на нижній сходинці і дивилася на нього своїми темно-синіми очима, схожими на озерця.

Віктор відкрив двері.

Він ішов доріжкою, відчуваючи на собі їх погляди. Біля воріт Віктор озирнувся і помахав рукою порожнім вікнам.

Ніхто вже не дивився йому вслід. З хвилину чоловік сидів у машині, заспокоюючись від пережитого.

– От і все. На що я сподівався, приходячи сюди? Що Алла вийде заміж, цього я очікував, але що за Романа…

Це було найнеприємніше…

Віктор поїхав у готель. Переговори він провів ще вранці. Не було сенсу залишатися на ніч. Навіщо? Він здав ключі від номера і поїхав додому.

Він не думав, що все ще любить Алла. Віктор був упевнений, що, незважаючи на зовнішній спокій, вона відчувала те саме.

Їм було добре тоді разом, як ніколи і ні з ким більше, навіть із дружиною…

Думки перейшли на Світлану.

– До чого оце, «якби та якби»?! Все в мене добре, краще й не треба! Так, я не втрачав від дружини голову. Але вона є частиною мого життя! З нею надійно і просто. Скоріше б повернутися додому. А про це все забути, викинути з голови…

Віктор увімкнув радіо, щоб заглушити спогади…

Не доїжджаючи до свого будинку, Віктор зайшов у нічний квітковий кіоск і купив шикарний букет квітів. Букет для своєї коханої дружини Світлани…

КІНЕЦЬ.