Катерина на свій вік трималась ще молодцем. І біля двору поралась, і на городі ще картоплю саджала, і квітник цього року до пуття довела. Вона дуже любила свій дворик у селі, тут минуло все її життя. Нізащо вона б своє хазяйство не кинула, якби не почало її підводити здоров’я.

Доки до колодязя дійде — тричі відпочити сяде. А бувало таке, що впаде на ліжко, і слухає, чи серце ще б’ється. Довго цього визнавати не хотіла, але все ж роки взяли своє.

– Ой, Тетяно. Не знаю, що оце мені й робити, — пожалілась якось Катерина сусідці. – Буває, так погано мені стає, що й дихати не можу. Боюсь, що не переживу цю зиму. Що ж оце воно буде…

– Важко, Катрусю. Важко зараз жити стало. Ще й ця війна клята. Хто там знає, як воно все буде. Може б ти до Даринки своєї поїхала? Вона в тебе дівчина хороша, точно до себе прийме.

– Та воно то й так, але як мені оце все кинути? Хату ж топити треба постійно, і щоб чисто завжди було. А як поїду — воно ж зачахне все.

– Що йому тут буде, Катю? Як треба, то я допоможу, чим зможу. І ти ж не назавжди їдеш, а всього лише на зиму. А там до мене повернешся та й будемо далі хазяйнувати.

Дослухалась Катерина до пропозиції подруги і зателефонувала доньці. Боялась вона лізти в особисте життя дитини, але страшно було й лишатись на самоті в такий час. “Мамо, звісно приїжджай! Будемо раді тебе бачити. Живи, скільки треба буде!” – почула Катерина у відповідь.

Почала жінка збирати речі, а на душі такий неспокій стоїть. Дивиться на речі свої, а що брати — не розуміє. На скільки вона їде, чи повернеться назад? То сам Бог знає. Покликала Тетяну, щоб поради знову запитати. А та подругу заспокоїла, речі зібрати допомогла, розповіла, що їй точно в місті знадобиться.

До переїзду лишалось ще два дні. І весь цей час Катерина ходила, як у воду опущена. Пішла на город, глянула, як там все чисто, і заплакала. Згадала, як її покійний Семен самостійно щороку порядки у дворі наводив. А потім пішла до колодязя. І в пам’яті з’явились спогади з першого Дня народження донечки: отут, під яблунею, стіл стояв накритий, де гостей зустрічали. А в хату вже й заходити не могла. Кожен куток нагадував про щасливо прожите життя…

Вийшла Катерина на дорогу, подалі від сумних спогадів. А там її думка наздогнала: “Яке ж у нас пусте село! Там вдова, там вдова. Тих діти в місто забрали, а з тими попрощались вже кілька років тому… А молодь? А молоді тут уже багато років немає. Усі виїхали. Кажуть, там краще життя, ніж тут у нас. Може воно й справді так, хто ж його знає. У мене із сусідів тільки Таня й лишилась. А як поїду я, то що ж воно буде? Їй же і поговорити без мене немає з ким…”

Сумно стало жінці із життям своїм прощатись. Тут для неї все рідне. І складно їй тут бувало, і сумно, і набридало все. Але лише тут її серце на місці. Завжди вона вірила: де народився — там і згодився.

Речі зібрані, донька чекає. Треба було їхати.

– Тетянко, дуже тебе прошу, дзвони мені хоч колись. І не забувай мене.

– А чого б я забула, Катю? Ти ж моя подруга найкраща. Я тебе з нетерпінням чекатиму.

– Аби ж так, Тетяно, аби ж так. Не думала я, що отак, на старість, доведеться дім свій покидати. Я вже думала, і помру тут, як і годиться. Але ж, бач, як воно оце у світі буває.

– Усе буде добре, подруго. Не бери дурного в голову, не вези до дітей свої переживання. Я за усім тут пригляну. А ти там постарайся щасливою бути.

На тому й простились. Зайшла Катерина востаннє у свою хату, підійшла до ікон, тричі перехрестилась. Подякувала, за все, що тут Бог пережити дав, і пішла на маршрутку.

Вона знала, що в доньки буде добре, що та її любить. Але то було не її життя, не її доля. У голові крутилось одне: “Аби тільки дожити до весни”.