Ольга прийняла вечірній душ, накинула домашній халатик, замотала мокре волосся в рушник і почала наносити кінчиками пальців крем-маску на обличчя.

Треба за собою щодня доглядати, все ж таки тридцять не за горами, не дівчинка вже.

Поруч крутилася її шестирічна донька Оксана, дивлячись як обличчя мами ставало все білішим.

– Оксанко, тобі не пора спати спати? – запитала Ольга.

– Не хочу я спати! – захникала дівчинка, але все ж таки зникла за дверима своєї кімнати.

Оксану весь час доводилося відправляти спати раніше, бо Ольга знала – даси дочці слабину, вона сяде до ночі на шию.

Ользі хотілося спокою, тиші після важкого робочого тижня, а донька всю голову заморочить своїми розпитуваннями, та ще й грається до опівночі.

Ольга увімкнула телевізор. Раптом у двері подзвонили. Жінка аж стрепенулася.

– Хто ж це там так пізно? – подумала вона.

Ольга запнула халатик і пішла в коридор. Вона відчинила двері і здивовано стала на порозі.

У під’їзді стояв якийсь чоловік у білій сорочці. Він трохи розгубився, побачивши маску на обличчі в Ольги, але потім, якось награно усміхнувся.

– Добрий вечір! – сказав він. – Мене звуть Олег! Вам дуже пощастило, що я зайшов на вашу адресу, бо бачу, що ви щойно були у ванній.

Ольга дивилась на чоловіка і не розуміла, що відбувається.

– А чим же ж ви сушитимете волосся? – продовжив чоловік. – У вас напевно якийсь простенький, старенький фен, який уже потребує заміни? А ось подивіться на наш фен – у нього є кілька функцій, а також насадки, які додаються. як подарунок, а якщо ви купите наш фен, то на вас чекає приз!

Чоловік знову чарівно посміхнувся. О, так, цю посмішку Ольга знала, вона її добре запам’ятала, хоч і багато років минуло… Вона знала цього чоловіка.

Саме в цю посмішку вона колись і закохалася, будучи ще школяркою.

Жаль, що сам Олег не пам’ятав Ольгу, і навіть не через крем-маску, а тому що він її в ті роки взагалі не помічав!

Але що ж з ним трапилося, що він ходить квартирами і пропонує різне барахло?

– Так, я рада купити ваш фен, але завтра. Сьогодні у мене немає грошей, а завтра у подруги візьму до зарплати і куплю. Приходьте по обіді.

Олег знову розгублено подивився на Ольгу.

– А може, ви у сусідів позичите?

– О ні, у мене такі сусіди, що вони швидше самі в мене позичатимуть. Після першої години дня я буду вдома, тому заходьте, я обов’язково куплю ваш дивовижний фен.

– Так, я обов’язково прийду, до завтра, – Олег знову яскраво посміхнувся й пішов.

Ольга зачинила двері і теж задумливо посміхнулася. Оксана вийшла зі своєї кімнати.

– Це сусідка сваритися приходила, що я тупотіли? – запитала вона.

– Ні, це моє перше кохання приходило…

– Хто?!

– Перше кохання! А ти чому ще не в ліжку? Ану давай швидко!

Ольга пішла на кухню. Їй уже було не до телевізора – спогади нахлинули. Дивно – як цей хлопчик із її мрій прийшов сьогодні до неї додому? Він має бути великим бізнесменом або сидіти в чиновницькому кабінеті, як колись його тато, але не бігати з коробками по під’їздах. Мабуть, щось трапилося…

…Олег навчався в одній школі з Ольгою, але тільки в паралельному класі. Очевидно, учнів підбирали за спроможністю їхніх батьків – у «А» класі навчалася справжня еліта – діти бізнесменів, багатіїв, політиків.

Мода, жуйки, джинси, все фірмове.

«А» класу всі заздрили, але Ольга закохалася в Олега не за його татусеві гроші, а саме за посмішку.

Посмішка не була гордовитою, як у всіх з «А», а якась відкрита, щира, і навіть його очі при цьому сяяли.

Зрозуміло, що багато дівчат були закохані в цього симпатичного хлопця, але кожна на нього мала свої плани.

Олег не помічав Ольгу – занадто велика прірва була між ними – і в спроможності батьків, і в красі.

Оля була сірою і непомітною в класі, вона звикла до свого амплуа.

Але одного разу, коли був випускний шкільний вечір, Ольга набралася сміливості – під час повільного білого танцю вона впевнено зробила крок до Олега і запитала:

– Ходімо, потанцюємо? Я тебе запрошую!

Олег стояв у компанії хлопців-однокласників, і не одразу почув, що Оля у нього запитала.

– Що? – перепитав він і нахилився до Ольги.

– Давай потанцюємо! – впевненіше гукнула вона.

– Ні, я не танцюю! – похитав головою Олег і знову став про щось жваво розмовляти з однокласниками.

Олег не збрехав – до нього підходили ще якісь дівчатка, кликали його на танець, але він рішуче хитав головою.

Оля відчула себе не такою вже й ображеною – адже він усім відмовляє.

А потім він кудись зник зі своєю компанією і більше не з’являвся. Таким його Ольга запам’ятала востаннє, більше вона не бачила його, і як склалася його доля – не знала…

І ось він з’явився – з натягнутою, але такою ж гарною усмішкою біля її дверей, пропонуючи фен.

Ну гаразд, усі подробиці його життя вона з’ясує завтра – він зайде до неї на каву і все розповість.

А в Ольги життя склалося таким чином – вона закінчила школу, вивчилася на медсестру, вийшла заміж за ревнивця, який шукав привід на рівному місці, щоб влаштувати сварку, народила дочку, розлучилася з чоловіком, живе удвох із донькою у стандартній двокімнатній квартирі.

Нічого романтичного та захоплюючого – звичайна доля. Ольга аліменти ледь забирає в колишнього, позичає гроші до зарплати у подруг.

Її батьки-пенсіонери намагаються хоч чимось допомогти доньці та онуці, переїхали в село, овочі вирощують, консервацію закручують…

…Наступного дня, о другій годині дня, Олег знову з’явився біля порога Ольги. Йому не потрібно було заново переказувати цей захоплюючий текст із приводу унікальності фена – клієнтка й так була готова купити його.

Він приніс у сумці ще кілька коробок різної побутової техніки, хотів розповісти про їхні особливості, але Ольга його зупинила:

– Ходімо кави поп’ємо? Там усе й розкажеш.

Олег зніяковів, але зайшов.

– Ти здивований, що я з тобою на «ти»? – запитала Ольга. – Так ми знайомі, просто ти мене не пам’ятаєш, не помічав ніколи. А ми з тобою навчалися в одній школі, правда, в паралельних класах – ти в «А», а я в «Б». На шкільному вечорі я запросила тебе на білий танець, але ти мені відмовив, пам’ятаєш?

Олег розмішував цукор у чашці і дивився кудись убік – намагався згадати.

– Ні. Ми тоді з хлопцями були вже трохи веселі, а потім ми втекли в кафе, там веселіше було. Так, дівчата до мене підходили, запрошували, але ми з хлопцями хотіли пошвидше піти.

– Ну от, – зітхнула Ольга. – Я так і знала, що ти не помічав мене. А, між іншим, я тоді була по вуха закохана в тебе.

– Зрозуміло, – сумно посміхнувся Олег. – Нам, колишнім багатіям і модникам усі заздрили, а дівчата за нами так і бігали.

– Я не в твоє багатство закохалася, просто ти був не такий як усі – не гордовитий і не штучний. Якийсь відкритий, простий, і усмішка в тебе гарна, втім, як і зараз. І все ж я розуміла, що прірва між нами велика. Та й взагалі – я була непомітною, тож ти мене й не пам’ятаєш.

– Та відтоді багато часу минуло. Хоч я тебе й не пам’ятаю, але зараз тебе непомітною не назвеш – ти дуже вродлива.

Ольга в голові підбирала слова – як же в Олега делікатніше запитати: як так вийшло, що він став буквально під’їздним продавцем барахла?

Син багатія – і раптом із коробками по квартирах бігає.

Але Олег уважно подивився на Ольгу і наче прочитав її думки.

– Хочеш дізнатися, чому я ці товари продаю замість того, щоб крутим бізнесменом бути? До речі, це теж бізнес, хоч і маленький. Нехай і не зовсім престижний, але є вільний час, коли треба.

– Та я розумію все – сім’я, маленькі діточки, проблеми.

– Та в мене всього з сім’ї я і моя слаба мама, більше нікого…

– Ой! – Оля зніяковіла, не чекала вона такого повороту.

– Розумієш, часи змінилися, – продовжив він, дивлячись кудись у вікно, ніби не Олі він це все розповідає, а просто нахлинули спогади. – Це раніше у мене сім’я була забезпечена завдяки татовій посаді, але якось все змінилося.

Я тоді на другому курсі навчався в інституті. Мій тато заслаб.

Мати – домогосподарка, після того, як не стало батька теж злягла, а старший брат вирішив бізнес відкрити.

Тільки бізнес не йшов. Довелося продати нашу машину, велику квартиру, дачу.

Брата потім теж не стало. Я покинув навчання, тепер живу з мамою в однокімнатній квартирі…

– Ну, а чому вам ніхто не допоміг у той час? Адже багаті мають стільки друзів і родичів!

– Коли ти багатий – то їх справді багато, танцюють довкола твоїх грошей, але варто збідніти – кудись усі зникають. На маму ще почали сваритися родичі з боку батька, мовляв, ти все батьківське майно зі своїми синочками промотала!

А яка їхня справа? Це було сімейне майно. Зараз у нас із найближчих людей – це наша сусідка Варвара Степанівна, добра бабуся, вона до нас приходить за мамою подивитися, коли я працюю, але не завжди вона вільна. Ось тому я і мотаюся між мамою та роботою…

Вони помовчали. Дуже сумно стало. Допили каву, Олег почав збиратися.

– Може, я можу чимось допомогти твоїй мамі? – запитала Ольга. – Я все ж таки медсестра.

– Ну, нам потрібні іноді процедури, я платну медсестру викликаю. Ми тут недалеко живемо…

– Я грошей не візьму. А ще вмію масаж робити…

…Відколи Ольга стала приходити до мами Олега, у колишніх однокласників зав’язався роман. Іноді Ольга приходила в той час, коли Олег був відсутній і вдома була Варвара Степанівна.

– Придивився наш Олежик до тебе, Олечко, – якось сказала вона. – Але бачиш який він обтяжений – мама в нього дуже слаба, а син він добрий, дбайливий.

Олежик мені каже:

– Пропозицію хочу зробити Олечці, але чи потрібні ми їй такі? Чи погодитись вона?

Скажу тобі по секрету, вони колись були дуже забезпечені, але часи змінилися. Таке лихо сталася в їхній родині – батька Олежика не стало, брата теж…

Ольга посміхнулася – та все вона чудово вже знала.

Звичайно, вона не відмовила, коли Олег несміливо зробив їй пропозицію. Розписалися скромно, поміняли дві квартири на трикімнатну.

Ольга доглядала за мамою Олега ще чотири роки, шкодувала її.

Свекруха пішла тихо уві сні. В Олега з Ольгою народився син, братик Оксанки.

Живуть у достатку, як звичайна сім’я, обоє працюють.

Якось на кухні Олег довго дивився на свою дружину, а потім сказав:

– Господи, як же ж я вдячний своїй долі, що вона звела мене з тобою! Цікаво, яким би я був, якби все не змінилося тоді?

– Таким би добрим і був, – відповіла Ольга. – Багата юність тебе не зіпсувала – ти не покинув маму, не гульбанив, не розізлився на життя, а шукав вихід.

Олег мовчки кивнув – погодився з дружиною. На кухні по радіо тихо зазвучала повільна пісня…

– О-о-о! – засміялася Ольга. – А саме під цю пісню ти мені й відмовив у танці на шкільному вечорі. Сподіваюся, зараз не відмовиш?

Був пізній вечір, діти спали, а на кухні міцно обійнявшись, танцювали двоє закоханих…

КІНЕЦЬ.