Марія Степанівна і Сергій Іванович збиралися йти розлучатися.

Своє розлучення вони раніше обговорювали неодноразово, але до офіційного припинення шлюбу так і не дійшли. Все щось заважало…

Збори проходили майже урочисто – так люди готуються до походу в на якусь виставу, чи якийсь офіційний прийом.

Марія Степанівна пів години робила макіяж.

Сергій Іванович приміряв уже третю краватку до свого костюма.

– Часу вже мало, пора, – зауважив чоловік.

– П’ять хвилин ще, я майже готова, – відповіла дружина, фарбуючи губи. – Ти документи взяв?

– Так, взяв. Глянь-но, а ця краватка мені пасує?

– Ні, візьми краще іншу. Ту, яку я тобі подарувала. І черевики нові взуй, будь ласка.

– Добре, – в такий день Сергій Іванович твердо вирішив не сперечатися.

Та й не хотілося.

Поки Марія Степанівна вдягалася, він замислився. Пуд солі разом з’їли, доньки дорослі, онуки підростають… Живи та й радуйся, а вони як діти сваряться щодня. А головне – через що?! Згадати соромно…

То він із гаража затримався, то щось сказав їй під руку, то рецепт приніс і чужу страву похвалив, то грядку не так перекопав.

Дружина останнім часом зовсім нервова стала. Як заведеться – не зупинити!

Дивлячись на збори, Сергій Іванович щосили терпів, щоб не підганяти дружину. А сам у цей час намагався згадати, хто ж усе таки запропонував розлучитися, але так і не визначився.

Все якось виходило, що ініціаторка – дружина. Вона хоче розлучитися!

Але погодитися з такою версією було вище його сил.

– Будь мужиком, розлучайся! – сказав неодружений приятель.

А сусід по дачі, вдівець, почувши новини про розлучення, ось так само й сказав:

– Будь мужиком!

А пораду дав протилежну:

– Негайно проси у дружини вибачення, що б не було, і доведи, що любиш її і немає нікого кращого за неї! Сам не знаєш, що втрачаєш!

Не встиг Сергій Іванович помиритися… Навпаки, чергову сварку спровокував.

Тоді дружина все остаточно вирішила. А чому була сварка? Не зміг згадати, ось у чому проблема. Через дрібниці, значить. Втім, із чого вони ще зʼявляються ті сварки?

На цьому риторичному питанні думки без п’яти хвилин колишнього чоловіка зупинив телефонний дзвінок. Дзвонила молодша дочка.

– Тату, ви ще вдома?! – якось схвильовано запитала вона. – У нас тут дещо сталося…

Сергій Іванович насторожився.

– Що там у тебе таке?! – запитав він.

– Сталося щось, Сергію? – Марія Степанівна одразу відчула занепокоєння у рідному голосі.

Вона швидко підійшла і припала до слухавки, щоб усе чути, притулившись при цьому до чоловіка.

Донька раптом заплакала. Сергій з Марією застигли від несподіванки.

– Іринка заслабла, – нарешті промовила дочка.

– Тихіше, тихіше… Поясни до ладу що трапилося. Де вона?!

– Вони з подружкою купили пиріжки десь у кіоску. У Даринки все нормально, а Іринку відвезли на швидкій.

– Ми з мамою зараз приїдемо!

– Як? Ви ж… – почала було дочка.

– Ну, про що ти говориш?! Хіба це головне зараз? Їдемо!

Марія Степанівна, як не намагалася стриматися, теж розплакалася. Проте крізь сльози промовила:

– Треба таки зателефонувати в ЗАГС, сказати, що ми передумали.

Чоловік кивнув і почав набирати номер.

Вони швиденько переодяглися, і через десять хвилин вони мчали на таксі до лікарні…

…Внучка лежала на ліжку, така маленька і біла на обличчі…

– Як ти, сонечко? – запитав дід.

– Дідусю, бабусю, а ви хіба не підете розлучатися? – запитала Ірина, ледве відкривши очі.

Дорослі переглянулись. Вони думали, що новину про їхнє розлучення тримають у секреті.

– Ну що ти, Іринко, – сказала бабуся. – Звісно, ні. Ми посварилися, погарячкували. А в сім’ї всяке буває, ти ж розумієш?

– Розумію, – зітхнула дівчинка. – Мама з татом теж іноді сваряться, але завжди миряться. А щоб вас помирити, я хоч десять отих пиріжків можу з’їсти.

Марія Степанівна сплеснула руками і обійняла внучку. Дід відвернувся, щоб ніхто не побачив сльози в очах.

Посиділи, побалакали. Раптом Ірина запитала:

– Діду, а правду ти казав, що сімʼя має бути тільки одна?

– Коли це я таке казав? – роблено здивувався дід.

– Я чула, як ти розмовляв по телефону.

– От же ж маленька ти моя розумниця, не приховаєш від тебе нічого. Справді, казав. І так – я вважаю, що сім’я має бути одна.

Зайшла медсестра, нагадала, що час відвідин закінчується. Сказала, що завтра дівчинку випишуть: мовляв, процедури зробили, нічого серйозного.

– Чудово! – зраділа бабуся. – А що їй можна буде їсти? Ми в магазин заїдемо.

– Ой, я тоді завтра до вас приїду, якщо мама дозволить! – вигукнула внучка.

– Звісно, дозволить! Їй на роботу. Ми тебе й заберемо!

– То ви додому зараз, правда? – уточнила дівчинка.

– Ну, звичайно, додому! Розлучення скасовується, – усміхнулася бабуся. – Ти це хотіла почути?

– Так! – кивнула онучка. – Люблю вас дуже.

Дорогою додому Марія Степанівна згадала, що вдома немає молока і хліба, вони заїхали в магазин, накупили їжі. Вдома розклали продукти, і поки дружина переодягалася, Сергій Іванович, все ще її законний чоловік, поставив чайник і зробив яєчню.

Дружина мовчки спостерігала за ним, а потім спитала:

– Сергію, скажи, а ти це серйозно щодо сім’ї?

– Звичайно.

– Ну, ми ж сьогодні з тобою розлучатися хотіли.

– Ти хотіла, уточнимо. Знову посваритися хочеш?

– Ні не хочу… Зовсім не хочу…

Він міцно обійняв її й сказав:

– Я ось що подумав. Невже має статися якесь лихо, щоб люди зблизилися? Забули всі недолугі образи і відчули, що вони – сім’я?! Що у сім’ї – вони кохані?!
Марія Степанівна відсторонилася і довго здивовано дивилася на чоловіка:

– Знаєш, що я думаю? – нарешті сказала вона. – Виявляється, я тебе дуже люблю!

– Виявляється? – Сергій Іванович округлив очі.

– Хочеш посваритися? – сміючись, запитала жінка.

– Ні не хочу… Ніколи більше не хочу…

КІНЕЦЬ.