– Давай, іди до своєї Наталки. Хай вона тобі їсти готує, пере.

Якщо тобі мамі на подарунок грошей шкода.

І це така подяка?

– От не починай тільки, мамо. Все, я іду. Вистачить з мене.

Василь пішов, гримнувши дверима. Мама витерла сльози та кинулась комусь телефонувати.

– Привіт, Маріє. Як твої справи? Чудово, кажеш? А в мене погано.

Син мій зовсім мене не шанує.

І Надія витерла сльози.

– Уяви собі, Василь взяв зарплату і знову витратив її на свою Наталку. Мама йому вже не потрібна. Прийдеш до мене? Ну добре, чекаю.

Через п’ять хвилин на порозі Надії стояла її сусідка.

– Розказуй, що там в тебе?

– Уявляєш, Василь купив Наталці дорогі сережки.

А мені хоч би шоколадку приніс.

Така подяка від сина. Я все робила, щоб він мав хороше дитинство. Собі шкодувала щось купити. Та його батько копійки платив.

Які там аліменти…

Василь знайшов роботу, щоб дарма не сидіти в хаті. Я вже зраділа, думала, заживемо. А він зарплату взяв та всі гроші на ту дівку стратив. Хіба так годиться?

– Надіє, зрозумій. Для нього дівчина – все. Так буває, коли людина любить. Може пообіцяв їй, чи хотів похвалитися своєю щедрістю. Дівчата люблять увагу та турботу. Не переймайся ти так, він і тобі щось подарує.

– Невдячний він.

Та й не подобається мені ця Наталка.

Але ж я синові нічого не говорила.

Минув рік.

– Мамо, Наталку бачили з якимось чоловіком на дорогому автомобілі. Так вона мене чекала зі служби. Я ж їй телефоную, пишу, а вона не відповідає. Як мені тепер бути?

– Ой сину, говорили мені в селі, що вона гуляє з чоловіками. Не хотіла тобі розповідати, щоб ти не засмучувався. Дай їй спокій, з часом все забудеш. І сережки свої забери. Нічого їй такі дорогі подарунки лишати.

– Мамо, але ж це я від душі. Хотів зробити приємне.

– Сину, ще не одна дівчина у твоєму житті буде. А матір одна. Я зла тобі не хочу. Васильку, ти змарнів, бачу. Ну нічого, тепер ти вдома. Все, відслужив.

Чоловік тітки Люби візьме тебе на ферму.

Будеш в нього працювати. Зарплату хорошу матимеш.

– Піду, мамо. Що в нас є їсти? Я так скучав за твоїми варениками.
Минув час.

– Мамо, тримай, це тобі подарунок. Браслет з камінням.

Ти в мене найкраща.

– Оце краса! А я то думала, ти мене зовсім не любиш. Куди ж я його носитиму. Зачекай, я зараз.

– Глянь, як набір, – і Надія витягла зі скриньки сережки.

– Мамо, та це ж ті самі сережки, які я подарував Наталці. Звідки вони в тебе?

– Як це звідки? Я сама забрала в неї. Ще чого їй такі дорогі подарунки робити. Має кавалерів, хай вони дарують, якщо ти її не влаштовуєш. А ці сережки мої. Наталка не хотіла спершу повертати, але я наполягла.

– Ну ти, мамо, й даєш!

– Смійся, сину! Матимеш своїх дітей, зрозумієш мене. Піду похвалюся сусідці, як мене син поважає. Такі подарунки дорогі робить!

– Маріє, уявляєш, Василь мені браслет з коштовним камінням подарував. Бачиш, якого доброго я сина виховала. Приходи, покажу.
Батьки часто хочуть від своїх дітей вдячності.

Комусь достатньо теплих слів та поваги, а для когось і подарунків мало.

Он як воно в житті буває.

КІНЕЦЬ.